Загублена - Гілліан Флінн

— Чоловіки усе сприймають очима, саме це сказав мій колишній, коли я його застукала на цьому,— мовила Боні.

— Чоловіки усе сприймають очима, але, Ніку, від такого навіть я зашарівся,— сказав Гілпін.— А дещо навіть викликало нудоту, хоч я й не надто бридливий.

Він розклав кілька дисків, наче огидну колоду карт. У більшості назв ішлося про насильство: «Брутальний анальний секс», «Брутальний оральний секс», «Спаплюжені хвойди», «Злягання садистичних шльондр», «Групове ґвалтування повій», а ще серія під назвою «Завдай болю суці», випуски 1-18. На всіх були фото жінок, які корчаться від болю, доки хтиві оскалені чоловіки запихають у них різноманітні предмети.

Я відвернувся.

— Ой, а тепер і він присоромлений,— вишкірився Гілпін.

Але я не відповів, бо побачив, як Го садовлять до поліцейського авта.

Ми зустрілися в поліційному відділку аж за годину. Таннер порадив цього не робити, але я наполіг. Я звернувся до його бунтівного еґо мільйонера-ковбоя. Ми збиралися викласти копам усю правду. Прийшов час.

Я міг витерпіти їхні знущання з мене, але до сестри їм зась.

— Я погоджуюся на це, бо вважаю, що твій арешт неминучий, Ніку, хай як би ми поводилися,— зізнався він.— Якщо ми покажемо свою готовність до співпраці, то зможемо дізнатися трохи більше про справу, яку тобі шиють. Без тіла їм потрібне зізнання, тож вони спробують закидати тебе доказами. І це може дати нам достатньо, щоб вибудувати захист.

— І ми розкриємо їм усі карти, так? — уточнив я.— Видамо їм підказки, і маріонеток, і Емі.

Я панікував, не міг всидіти на місці. Уявляв, як копи просто зараз маринують мою сестру під голою лампочкою.

— Якщо ти дозволиш говорити мені,— сказав Таннер.— Якщо це я розповім їм про підставу, вони не зможуть використати це проти тебе в суді... якщо ми оберемо іншу модель захисту.

Мене турбувало, що мій адвокат вважав, що ніхто не повірить правді.

Гілпін зустрів нас на сходах до відділку, тримаючи в руці бляшанку з кока-колою: пізня вечеря. Коли він розвернувся, щоб провести нас усередину, то я побачив, що його сорочка на спині промокла від поту. Сонце вже давно сіло, але волога висіла в повітрі. Він помахав руками і сорочка затріпотіла, але знову прилипла до шкіри.

— Досі спекотно,— зауважив він.— А завтра температура підніметься навіть вище.

Боні чекала на нас у конференц-залі, де я сидів тієї першої ночі. Ночі зникнення Емі. Боні заплела своє тьмяне волосся у косичку і заколола на потилиці, вийшло досить своєрідно, а ще нафарбувалася помадою. Я замислився, чи не запланувала вона побачення. Таке собі опівнічне рандеву.

— У вас є діти? — висовуючи стілець, спитав її я.

Вона приголомшено підняла один палець.

— Одна дитина.

Вона не назвала ні імені, ні віку, ні статі. Боні була налаштована по-діловому. Вона хотіла дочекатися, поки ми здамося.

— Спочатку ви,— мовив Таннер.— Розповідайте, що маєте.

— Звісно,— сказала Боні.— Гаразд.

Вона без жодних прелюдій увімкнула записувальний пристрій.

— Ніку, ви стверджуєте, що ніколи не купували і не торкалися речей у повітці на ділянці вашої сестри.

— Саме так,— замість мене відповів Таннер.

— Ніку, ми знайшли відбитки ваших пальців майже на всіх речах у повітці.

— Це брехня! Я там нічого не торкався! Окрім як подарунка на річницю, і його там залишила Емі.

Таннер торкнувся моєї руки: мовляв, стули в біса свого рота.

— Ніку, ваші пальчики на порно, на ключках для гольфу, на коробках з годинниками і навіть на телевізорі.

І тут я зрозумів, як Емі тішилася, влаштовуючи це: мій глибокий приємний сон (який я так пропагував, вірячи, що як Емі трохи розслабиться, то теж вилікується від безсоння) обернувся проти мене. Я легко це уявив: Емі стоїть навколішках, я похропую, і моє дихання гріє їй щоки, а вона прикладає кінчики моїх пальців тут чи там, і це триває багато місяців. Вона могла навіть підсипати мені якусь наркоту. Пригадую, як вона подивилася на мене одного ранку, коли я прокинувся з гумовим від сну обличчям, і сказала: «Ти спиш як убитий. Чи як під кайфом».

— To ви хочете пояснити ці відбитки пальців? — запропонував Гілпін.

— Розкажіть нам решту,— наполягав Таннер.

Бонні поклала на столі між нами по-біблійному товстий зошит у шкіряній палітурці. Краї були обвуглені.

— Впізнаєте це?

Я, знизавши плечима, похитав головою.

— Це щоденник вашої дружини.

— Е-е-е... ні. Емі не вела щоденника.

— Взагалі-то, Ніку, вела. Десь сім років поспіль,— розповіла Боні.

— Гаразд.

Ось-ось станеться щось жахливе. Моя дружина знову застосувала свій інтелект.

Емі Елліот-Данн

Минуло десять днів

Ми веземо моє авто через увесь штат до сусіднього Іллінойсу, обравши особливо відразливий район якогось понурого річкового міста, і цілу годину все витираємо, а потім залишаємо машину з ключами у замку запалювання. Замикаємо коло суперечливостей: колишні господарі з Арканзасу були підозрілі; Емі з Озарку однозначно особа туманна, а тепер автівкою може трохи потішитися якийсь жебрак з Іллінойсу.

Потім ми повертаємося назад у Міссурі звивистими пагорбами, й нарешті між деревами зблискує озеро Ганнафан. Оскільки Дезі має родичів у Сент-Луїсі, то йому приємно думати, що ця територія давня, освоєна разом зі Східним Узбережжям, але він помиляється. Озеро Ганнафан отримало свою назву не завдяки державотворцю дев'ятнадцятого сторіччя чи героя Громадянської війни. Це приватне озеро, викопане у 2002 році нафтовиком на ім'я Майк Ганнафан, який ночами утилізував токсичні відходи. Розбурхана громада мізкує над новою назвою для озера. Я певна, що під час обговорення виринало і прізвище Коллінгз.

Незважаючи на добре сплановану поїздку на озеро (де можуть веслувати лише обрані, але жодних моторних човнів) і величезний елегантний будинок Дезі (швейцарське шато, але американського масштабу), я залишилася нескореною. В цьому й полягала одвічна проблема Дезі. Не важливо, чи з Міссурі ти, чи з будь-якого іншого місця, але не намагайся вдавати, що озеро Коллігз — це озеро Комо.

Він спирається на свій «ягуар» і спрямовує погляд на будинок, тож і я мушу зупинитися й помилуватися.

— Ми скопіювали його з одного чарівного невеличкого шале на Брієнцькому озері, де якось зупинялися з матусею,— розповідає Дезі.— Бракує тільки гірського хребта.

«Справді варто додати»,— думаю я і, беручи його за руку, кажу:

— Покажи мені інтер'єр. Усередині, мабуть, неймовірно.

Він проводить для мене дармову екскурсію і сам сміється зі слова «дармова». Окрема кухня уся з