Загублена - Гілліан Флінн

— Емі була саме така, якою хотіла бути кожна дівчина,— звучить за кадром голос Шерон.— Вродлива, розумна, натхненна і дуже заможна... Він був хлопцем, якого поважають усі чоловіки...

— Тільки не він,— пробубнів Дезі.

— ...вродливий, веселий, тямущий і чарівний. Але п'ятого липня начебто ідеальний світ розсипався, коли Емі Елліот-Данн зникла на п'яту річницю їхнього шлюбу.

Повтор, повтор, повтор. Світлини мої, Енді, Ніка. Копії тесту на вагітність і несплачених рахунків. Я справді гарно попрацювала. Це наче створити мурал і, відійшовши, подумати: «Ідеально».

— А зараз ексклюзив, Нік Данн порушує тишу: ми поговоримо не лише про зникнення його дружини, але й про зраду та всі ті чутки.

Я відчуваю короткочасне тепло до Ніка, бо він обрав мою улюблену краватку, яку я сама й придбала і про яку мій чоловік думає, чи пак думав, що вона занадто дівчача і яскрава. Вона по-павичевому фіолетова й робить його очі майже фіалковими. За останній місяць його черевце задоволеного життям придурка куди й поділося: немає живота, жир на обличчі зник, підборіддя не таке роздвоєне. Волосся йому підрівняли, але сильно не підрізали. Просто уявляю, як за кілька хвилин до ефіру над ним працює Го, приміряючи роль Мами Мо, метушиться над бідненьким, наслиненим пальцем витирає щось на підборідді. Він одягнув мою краватку, а коли піднімає руку для якогось жесту, я бачу, що й годинник теж мій. Це вінтажний «Булова спейсв'ю», який я подарувала йому на тридцять третій день народження. Нік ніколи його не носив, бо це начебто не його стиль, хоча він якраз ідеально пасує до його стилю.

— Він надзвичайно добре доглянутий як на чоловіка, чия дружина зникла,— каже Дезі.— Молодець, ще й на манікюр пішов.

— Нік нізащо не піде на манікюр,— зиркаючи на відполіровані нігті Дезі, повідомляю я.

— Ніку, переходьмо одразу до справи,— пропонує Шерон.— Ви маєте стосунок до зникнення своєї дружини?

— Ні. Ні. Абсолютно, на сто відсотків — ні,— переконує Нік і при цьому не розриває зорового контакту: видно, натренували.— Але дозвольте сказати, Шерон, я зовсім не безвинний, і не бездоганний, і не гарний чоловік. Якби я так не боявся за Емі, то можна сказати, що для мене це її зникнення деякою мірою і вигідне...

— Пробачте, Ніку, але, гадаю, багато людей будуть шоковані почути таке, коли ваша дружина зникла безвісти.

— Це найбільш нестерпне й жахливе почуття на світі, тож я будь-що хочу повернути її. Я просто хочу сказати: це зникнення в брутальний спосіб відкрило мені очі. Просто огидно усвідомлювати, що лише така подія здатна витягнути тебе з егоїстичної спіралі, коли ти, прокинувшись, розумієш, що був найщасливішим на світі покидьком. Розумієте, я мав жінку, яка була моєю рівнею, моєю кращою половинкою у всіх розуміннях, а я дозволив своїй невпевненості — через втрату роботи, через нездатність подбати про родину, через старіння — затьмарити те щастя.

— Ой, прошу...— починає Дезі, але я його затикаю. Щоб Нік отак зізнався усьому світу, що він поганий,— це ж невеличка смерть, і зовсім не така легка, як у однойменному французькому кіно.

— І, Шерон, дозвольте мені сказати одну річ. Дозвольте зробити це просто зараз: я зрадив. Я зневажив свою дружину й себе, бо просто пішов найлегшим шляхом. Я зраджував з молодою жінкою, яка ледь мене знала. Таким чином я міг удавати крутого хлопця. Я міг удавати хлопця, яким хотів бути: розумного, упевненого, успішного, бо ця молода жінка ще не мала досвіду. Ця дівчина не бачила, як серед ночі я у ванній плачу в рушник, бо втратив роботу. Вона не знала про всі мої слабкості й недоліки. Я був дурнем, який вірив, що коли не буду ідеальним, то дружина мене вже не кохатиме. Я хотів стати героєм для Емі, а втративши роботу, загубив і самоповагу. Більше не міг бути героєм. Шерон, я здатен відрізнити правильне від неправильного. Але я просто... просто вчинив неправильно.

— Що б ви сказали своїй дружині, якби вона могла побачити і почути це інтерв'ю?

— Сказав би: Емі, я тебе кохаю. Ти — найкраща жінка, яку я знаю. Ти — більше, ніж я заслуговую, і якщо повернешся, то решту нашого життя я спокутуватиму свою провину. Ми знайдемо спосіб забути весь цей жах, і я стану для тебе найкращим чоловіком. Прошу, повертайся додому, Емі.

Він прикладає вказівний палець до ямки на підборідді. Це наш давній таємний код, яким ми користувалися колись давно, щоб заприсягнутися, що не брешемо: ця сукня справді гарна, та стаття справді добра. «Зараз я абсолютно, на сто відсотків щирий, я буду поруч й більше не дуритиму тебе».

Дезі нахиляється так, щоб перекрити мені екран, і тягнеться до «Сансере».

— Ще вина, люба? — пропонує він.

— Ш-ш-ш.

Він зупиняє передачу.

— Емі, ти — милосердна жінка. Я знаю, що ти піддатлива на... благання. Але він же бреше.

Нік каже саме те, що я хочу почути. Нарешті.

Дезі стає переді мною так, щоб дивитися просто в очі, й повністю затуляє екран.

— Нік влаштував виставу. Він хоче здаватися гарним хлопцем, який нарешті розкаявся. Маю визнати, це виходить у нього першокласно. Але це неправда. Він навіть не згадав про насилля над тобою, про ґвалтування. Не знаю, як він тебе контролює. Це, мабуть, стокгольмський синдром.

— Знаю,— кажу я, а ще я знаю, які конкретно слова потрібно говорити Дезі.— Маєш рацію. Твоя правда. Я дуже довго не почувалася в такій безпеці, Дезі, але й досі... бачу його і... борюся з цим, адже він завдавав мені болю... роками.

— Може, більше не варто це дивитися,— каже він, починає крутити моє волосся і нахиляється занадто близько.

— Ні, залиш,— мовлю я.— Маю це пережити. З тобою. Саме так зможу це перетерпіти.

Накриваю його руку своєю і думаю: «А тепер стули пельку».

«Я лише хочу повернути Емі додому, щоб решту свого життя спокутувати провину та ставитися до дружини, як вона на те заслуговує».

Нік мене пробачає: «Я налажав, ти налажала, ну ж бо миритися». А раптом той наш таємний код у його виконанні — це правда? Нік хоче мене повернути. Нік хоче мене повернути і ставитиметься як треба. Він зможе решту життя ставитися до мене, як