Загублена - Гілліан Флінн
Я спробував поговорити про щось інше.
— Я думав, чи не варто зателефонувати Енді тепер, коли...
— Ну звісно, це просто геніально, Ніку. А потім вона може повернутися до Еллен Еббот...
— Вона не була на ток-шоу. Вона давала прес-конференцію, яку вела Еллен Еббот. Вона не лиха, Го.
— Вона влаштувала ту прес-конференцію, бо розлютилася на тебе. Я навіть жалію, що ти не продовжив її трахати.
— Круто.
— А що ти взагалі можеш їй сказати?
— Мені шкода.
— Тобі точно в біса шкода,— промимрила вона.
— Я просто... страшенно жалкую, що все так закінчилося.
— Під час останньої вашої зустрічі Енді тебе вкусила,— занадто терпляче нагадала Го.— Не думаю, що ви ще маєте якісь слова одне для одного. Ти — головний підозрюваний у справі про вбивство. Ти втратив право на спокійний розрив стосунків. Отямся, Ніку.
Ми вже почали набридати одне одному. Я ніколи не думав, що таке може статися. Це було не через стрес, не через небезпеку, яку я приніс на поріг до Го. Це все ті десять секунд тиждень тому, коли я відчинив двері повітки, очікуючи, що сестра, як завжди, прочитає мої думки, а натомість Го вирішила, що я вбив свою дружину. Я не міг цього забути, і вона також. Час до часу я помічав, як вона поглядає на мене з тією прохолодою, з якою сестра колись дивилася на нашого батька: ще один сраний чоловік займає простір. Я певен, що сам інколи дивився на неї тим жалюгідним батьковим поглядом: ще одна дрібна баба мене зневажає.
Я видихнув, підвівся і стис її руку, а Го відвернулася.
— Гадаю, варто мені поїхати додому,— сказав я, і одразу стало якось млосно.— Більше не витримую. Очікування арешту — це просто нестерпно.
Не встигла вона зреагувати, як я схопив ключі й відчинив двері, за якими почали клацати камери, а з юрби вибухнули вигуки, і це було навіть гірше, ніж я боявся: «Агов, Ніку, це ви вбили свою дружину? Агов, Марго, це ви допомогли братові сховати докази?»
— Довбані мішки з лайном,— сплюнула Го. Вона стала біля мене на знак солідарності у своїй футболці гурту «Butthole Surfers» і боксерках. У кількох протестувальників були плакати. Жінка з меліруваним білявим волоссям і в сонячних окулярах почала розмахувати плакатом: «Ніку, де ЕМІ?»
Крики ставали гучнішими, божевільнішими, зачіпали мою сестру: «Марго, ваш брат убив свою дружину? Марго, Нік убив свою дружину й дитину? Марго, вас теж підозрюють? То Нік убив свою дружину? Нік убив свою дитину?»
Я стояв, намагаючись триматися, відмовляючись повертатися назад у будинок. Раптом Го присіла позаду мене і почала відкручувати водопровідний кран біля сходів. Вона увімкнула шланг на повну котушку — це був міцний постійний струмінь, а далі сестричка почала поливати усіх тих операторів, протестувальників, гарненьких журналісток у їхніх випрасуваних костюмчиках, наче диких звірів.
Вона мене прикривала. Я кинувся до авта і надавив на газ, залишаючи їх мокрими на газоні перед будинком, а Го аж заходилася від сміху.
Мені знадобилося десять хвилин, щоб з під'їзної доріжки заїхати в гараж: надзвичайно повільно я розтинав озлоблений людський океан. Перед будинком стояло принаймні двадцятеро протестувальників — на додаток до телевізійників. Серед них була моя сусідка — Джен Теверер. Ми з нею перетнулися поглядами, і вона обернула до мене свій плакат: «ДЕ ЕМІ, НІКУ?»
Нарешті я опинився всередині, й гаражні двері опустилися до кінця. Я сидів посеред спекотного бетонного простору і просто дихав.
Тепер усе здавалося в'язницею: двері зачиняються і відчиняються, відчиняються і зачиняються, а я ніколи не почуваюся у безпеці.
Решта дня минула в мріях про способи вбивства Емі. Я міг думати лише про це: вигадати спосіб покінчити з нею. Наприклад, розтрощити кмітливу голівку Емі. Все-таки потрібно віддати їй належне: може, ці кілька років я дрімав, але зараз однозначно прокинувсь. Я знову мав купу енергії, як було на початку нашого шлюбу.
Хотілося чимось займатися, щось робити, але нічого не можна було вдіяти. До ночі всі телевізійники вже роз'їхалися, та я все одно не міг ризикувати й виходити з будинку. А так хотілося вийти на прогулянку! Я вирішив походити будинком. Нерви були на межі.
Енді мене розтоптала, Мерібет стала ворогом, Го втратила критичний відсоток довіри до мене. Боні мене підловила. Емі мене знищила. Я налив собі випити. Трохи хильнув, міцно стиснув склянку і жбурнув її в стіну, дивлячись, як скло вибухає феєрверком, слухаючи гучний брязкіт, нюхаючи випари бурбону. Лють ожила у всіх п'ятьох чуттях: «От кляті суки».
Усе своє життя я намагався бути добрим хлопцем, який любить і поважає жінок, хлопцем без заскоків. І ось тобі маєш — думаю огидні речі про власну сестру, про тещу, про коханку. Я уявляв, як трощу череп своєї дружини.
У двері постукали — гучне люте бах-бах-бах, що аж розколотило мій переповнений кошмарами мозок.
Я розчахнув двері, на лють відповідаючи люттю.
Це був батько, який стояв на порозі, наче жахливий привид, викликаний моєю ненавистю. Він важко дихав і обливався потом. Рукави на його сорочці були розірвані, а волосся скуйовджене, але очі, як зазвичай, зберігали свою темну настороженість, від чого він здавався лихим, але нормальним.
— Вона тут? — гаркнув він.
— Хто, тату, кого ти шукаєш?
— Ти знаєш хто.
Він проштовхнувся повз мене й помарширував у вітальню, залишаючи по собі болото на підлозі, бурмочучи «сука-сука-сука». Від нього віяло м'ятою. Справжньою м'ятою, не есенцією, і я побачив зелені плями на його штанах, наче він лазив у чиємусь саду.
— Мала сучка, мала сучка, мала сучка,— все не вгавав він. Через їдальню пройшов на кухню, а дорогою вмикав усе світло. По стіні пробіг тарган.
Я йшов за батьком, намагаючись його заспокоїти.
— Тату, тату, присядь. Тату, хочеш склянку води? Тату...
Він потупотів нагору, залишаючи по собі кавалки багна.
Мої руки стислися в кулаки. Ну звісно, цей виродок з'явиться тут і зіпсує все тільки ще гірше.
— Тату! А бодай його, тату! Тут немає нікого, крім мене. Тут лише я.
Він оглянув гостьову кімнату, а потім повернувся назад у вітальню, ігноруючи мене.
— Тату!
Я не хотів його торкатися. Я боявся його бити. Я боявся, що заплачу.
Коли він спробував піднятися до спальні, я перегородив дорогу. Я поставив одну руку на стіну,
