Загублена - Гілліан Флінн

— О ні-і-і, а я тільки почала жаліти цього хлопця,— зізнається та подруга.

— У мене в холодильнику є мотлох, старший за цю дівку. От засранець.

Енді стоїть перед мікрофоном, опустивши свої темні вії до папірця з промовою, що, наче листочок, тріпоче в її руках. Її верхня губа волога — блищить під світлом камер. Дівчина вказівним пальцем витирає з неї піт.

— Е-е-е... Ось що я хочу сказати: у мене був роман з Ніком Данном з квітня 2011 року до липня цього року, коли його дружина — Емі Данн — зникла. Нік був моїм викладачем у коледжі Північного Карфагена, і ми потоваришували, а потім стосунки переросли у дещо більше.

Енді зупиняється, щоб прочистити горло. Позаду стоїть темноволоса жінка, лише трохи старша за мене, яка подає Енді склянку води, і та хутко відсьорбує. Склянка труситься.

— Мені страшенно соромно через стосунки з одруженим чоловіком. Це суперечить усім моїм цінностям. Я справді вірила, що закохалася,— вона плаче; голос тремтить,— у Ніка Данна, а він у мене. Він запевняв, що їхній шлюб закінчився і незабаром вони розлучаться. Я не знала, що Емі Данн завагітніла. Я співпрацюю з поліцією у розслідуванні зникнення Емі Данн і зроблю все можливе, щоб допомогти.

Її голос здається тонесеньким, дитячим. Вона підводить очі на стіну камер перед собою — і, шокована, опускає погляд. На круглих щічках спалахують два червоні яблука.

— Я... я...— вона починає схлипувати, а мати (та жінка точно її матір: у них однакові величезні очі з мультиків у стилі аніме) тримає руку на плечі доньки. Енді продовжує читати.— Мені прикро й соромно за свою поведінку. Я хочу вибачитися перед родиною Емі за той біль, що я їм заподіяла. Я співпрацюю з поліцією у розслідуванні... ой, це вже було,— вона посміхається слабкою присоромленою посмішкою, і преса підбадьорливо гиготить.

— Бідненька,— каже руда.

«Вона — маленька шльондра, її не можна жаліти». Аж не віриться, що хтось може жаліти Енді. Я просто відмовляюся в таке вірити.

— Я — двадцятитрирічна студентка,— провадить вона.— І прошу лише, щоб на мене не напосідалися, поки загоюватимуться рани в цей надзвичайно болісний період.

— Щасти тобі з цим,— бурмочу я, поки Енді задкує; полісмен відмовляється відповідати на будь-які запитання, і вони зникають. Я усвідомлюю, що хилюся ліворуч, наче збираюся піти за ними.

— Бідненька безвинна овечка,— каже старша жінка.— Вона здається нажаханою.

— Мабуть, він таки винен.

— Він був з нею понад рік.

— Вилупок.

Дезі штурхає мене і допитливо розширює очі: мовляв, чи знала я про роман? Чи все гаразд? Моє обличчя перетворюється на маску люті: «Бідненька безвинна овечка? А дідька лисого!» — але можна вдати, що це — реакція на зраду. Я киваю і ледь посміхаюся. Все гаразд. Ми вже підводимося йти геть, коли я помічаю своїх батьків: як завжди, тримаються за руки, підходять до мікрофона разом. Мати, здається, змінила зачіску. Я роздумую, чи варто дратуватися, що вона не забуває про свою красу попри моє зникнення. Коли хтось помирає, а родичі продовжують жити далі, ти завжди чуєш від них слова: «Такий-то саме цього і хотів би». А я такого не хочу.

Починає мама.

— У нас коротке повідомлення, і просимо потім не ставити запитань. По-перше, дякуємо вам за величезну підтримку нашої родини. Здається, весь світ любить Емі так само, як і ми. Емі, ми сумуємо за твоїм теплим голосом і веселою вдачею, а ще кмітливістю і добрим серцем. Ти справді неймовірна. Ми повернемо тебе в нашу родину. Я впевнена. По-друге, до сьогоднішнього ранку ми не знали, що наш зять — Нік Данн — мав роман. На початку цього кошмару він був не таким активним, зацікавленим, схвильованим, ніж мав би. Вірячи йому, ми пояснювали це шоком. Після цієї нової інформації ми більше так не почуваємося. Відповідно вже не підтримуємо Ніка. Ми лише сподіваємося, що завдяки слідчим діям Емі повернеться, її історія мусить продовжуватися. Світ готовий до наступного розділу.

— Амінь,— промовляє хтось.

Нік Данн

Минуло десять днів

Вистава завершилася, Енді й Елліоти зникли з екрана. Продюсерка Шерон вимкнула телевізор носаком туфлі. Всі в кімнаті дивилися лише на мене — головного гостя вечірки, який щойно напаскудив на підлозі. Шерон занадто широко посміхнулася, її злість натягнула увесь ботокс на обличчі, і воно зморщилося у неправильних місцях.

— Ну? — своїм спокійним красивим голосом сказала вона.— Що це в біса було таке?

Тут ожив Таннер.

— Це була наша неймовірна новина. Нік цілковито відкритий до освітлення й обговорення своїх дій. Мені шкода, що ми запізнилися, але в певному сенсі це краще для вас, Шерон. Ви отримаєте першу реакцію від Ніка.

— Сподіваюся, вам справді буде що розповісти, Ніку.

Обвіявши мене вітерцем, вона пройшла повз, промовивши до всіх і ні до кого конкретно:

— Вдягніть на нього мікрофон, ми починаємо.

Як виявилося, Шерон Шайбер була в біса в захваті від мене. У Нью-Йорку я частенько чув плітки, що вона й сама зраджувала чоловікові. Це була надзвичайно секретна внутрішня журналістська чутка. Трапилося це майже десять років тому, але я вирішив, що бажання виправдатися й досі залишилося в Шерон. Вона стиснула накачані ботоксом блискучі губи, демонструючи глибоке співпереживання, підставила кулак під підборіддя і почала ставити мені свої складні запитання — і я на диво добре на них відповідав. Я, звісно, не можу піднятися у брехні до приголомшливого рівня Емі, та коли треба, теж можу себе показати. Я був схожий на чоловіка, який кохає свою дружину, присоромлений своєю зрадою і готовий усе виправити. Напередодні вночі я не міг заснути через нерви, тож дивився онлайн фільм «Лено» 1995 року, де Г'ю Грант вибачався перед цілою країною за перелюб з повією. Він заїкався, запинався, совався, наче власна шкіра була йому на два розміри мала. Та не було жодних відмовок: «Гадаю, ви знаєте, які вчинки у житті добрі, а які погані. Я вчинив погано... й от маю». Дідько, він — просто чудовий актор, бо видавався боязким, знервованим, настільки причавленим, що хотілося взяти його за руку і сказати: «Друже, не все так страшно, не варто так побиватися». Саме цієї реакції я й домагався. Після нескінченної кількості переглядів тієї його промови я ризикував підхопити британський акцент.

Я геть неспівчутливий: чоловік, про якого