Загублена - Гілліан Флінн

О п'ятій вечора задзвонив Таннерів телефон, і Таннер глянув на екран.

— Боні,— сказав він і перемкнув дзвінок на автовідповідач.— Я зателефоную їй пізніше.

Він не хотів, щоб яка-небудь нова інформація, допит, чутка змусили нас змінити підготовлене повідомлення. Я погодився. Не хотілося впускати Боні у свій мозок.

— Ти певен, що нам не краще дізнатися, чого вона хоче? — спитала Го.

— Вона хоче ще трохи познущатися з мене,— припустив я.— Ми зателефонуємо їй за кілька годин. Вона може почекати.

Ми знову налаштувалися, колективно запевняючи себе, що дзвінок був лише дрібницею. З півхвилини в кімнаті стояла тиша.

— Маю сказати, я навдивовижу схвильована перед зустріччю Шерон Шайбер,— нарешті промовила Го.— Шикарна жінка. Не те що ця Конні Чанг.

Я розреготався, а цього вона й домагалася. Наша матір обожнювала Шерон Шайбер і ненавиділа Конні Чанг. Вона так і не пробачила тій приниження матері Ньюта Гінгріча, який зронив «с-у-к-а» на адресу Гіларі Клінтон. Вже не пам'ятаю саме інтерв'ю, а лише мамин гнів з цього приводу.

О шостій вечора ми зайшли у кімнату, де один проти одного стояли два стільці, а тлом була Арка. Час був обраний ідеально, бо Арка сяяла, але у вікна не падало проміння призахідного сонця. І я подумав, що один з найголовніших історичних моментів мого життя диктується кутом сонця. Продюсерка, чийого імені вже й не згадаю, процокала до нас на небезпечно високих підборах і пояснила, чого очікувати. Кожне питання буде ставитися кілька разів, щоб інтерв'ю здавалося більш плавним і щоб зняти реакцію Шерон. Мені не можна спілкуватися з адвокатом до відповіді на питання. Відповіді можна перефразувати, але суть має залишатися тою самою. Мені запропонували води й закріпити мікрофон.

Ми рушили до стільця, і Бетсі смикнула мене за руку. Опустивши погляд, я зрозумів, що вона передає пакетик з желейними цукерками.

— Пам'ятайте...— сказала вона і пригрозила пальцем.

Зненацька широко розчинилися двері, й Шерон Шайбер увійшла так плавно, наче народжена парою лебедів. Це була прегарна жінка, яка, мабуть, такою і народилася. Жінка, у якої, мабуть, ніколи не пітніє ніс. У неї було густе чорняве волосся й величезні карі очі, що могли здаватися і ляльковими, і підступними.

— Це ж Шерон! — зраділа Го: це був схвильований шепіт, імітація нашої мами.

Шерон обернулася до Го і велично кивнула, підійшла привітатися.

— Я — Шерон,— почала вона теплим глибоким голосом, беручи Го за обидві руки.

— Наша матінка просто обожнювала вас,— розповіла Го.

— Мені надзвичайно приємно,— тепло мовила Шерон. Вона розвернулася до мене і вже збиралася заговорити, коли підійшла продюсерка та щось прошепотіла їй на вухо. Потім зачекала на реакцію Шерон і прошепотіла знову.

— Ох. О Господи,— пролепетала Шерон. Коли вона розвернулася до мене, то вже зовсім не усміхалася.

Емі Елліот-Данн

Минуло десять днів

Я зателефонувала, щоб улаштувати зустріч. Вона не відбудеться до вечора через передбачувані ускладнення, тож я вбиваю час, приводячи себе до ладу і готуючись.

Я відмиваюся в туалеті «Макдональдза» (зелений гель на вологих паперових рушниках), а далі переодягаюся у дешеву тоненьку сукню. Обдумую свої майбутні слова. Хай як дивно, але я дуже схвильована. Життя у тій сраній дірі виснажило мене: комунальна пральна машина завжди була забита чиїмись мокрими трусами, їх потрібно було виколупувати закляклими пальцями; куточок килима у моєму котеджі чомусь завжди був загадково вологий; кран у ванній був зламаний.

На північ я виїхала о п'ятій ранку. Місце збору було у річковому казино під назвою «Провулок підків». Воно виникає нізвідки — миготлива неонова брила посеред ріденького лісу. Я підкочую на самих лише бензинових випарах — ніколи раніше не випробовувала на практиці цей вираз. Далі паркуюся й роззираюся: до казино стягуються пристаркуваті відвідувачі, наче покалічені комахи на ходунках і з ціпками, тягнучи свої кисневі балони до яскравих вогнів. Поміж групками восьми-десятирічних метушаться занадто ошатні хлопчики, які після занадто великої кількості фільмів про Вегас навіть не усвідомлюють, наскільки вони жалюгідні, коли намагаються імітувати крутизну гурту «Рет Пек» у дешевих костюмах, та ще й посеред міссурійських лісів.

Я заходжу попід яскравим рекламним щитом, що рекламує дводенне возз'єднання дувоп-гурту з п'ятдесятих. Усередині казино невеселе й затхле. В автоматах цокають і бряжчать монети, радісне електронне цвірінчання взагалі не пасує до пригнічених похмурих облич людей за цими машинами. Вони палять цигарки, піднявши кисневі маски. Пенні за пенні, пенні за пенні. Дзинь-дзинь-дзинь! Пенні за пенні. Їхні втрачені кревні йдуть на фінансування бідних державних шкіл, які відвідують їхні ж знуджені прибиті внуки. Пенні за пенні.

Повз мене пролітає компанія налиганих молодиків. Парубоцька вечірка. Губи в хлопців вологі від коктейлів; мене вони навіть не помічають, ну, бо дівчина з облізлою шкірою та хлопчачою стрижкою не надто гріє око. Парубки розмовляють лише про дівчат: «Треба знайти кілька дівок»,— але, окрім мене, всі дівчата тут практично з доісторичних часів. Хлопчаки зап'ють своє розчарування і на шляху додому намагатимуться не повбивати інших водіїв.

Я чекаю в невеличкому барі у лівому кутку казино, як і планувалося, й дивлюся на виступ підстаркуватого хлопчачого гурту з сивочолою аудиторією, яка клацає язиком і плескає в долоні, запихаючи час до часу свої покручені пальці у мисочки з безкоштовним арахісом. Ті висушені як скелети співаки у яскравих смокінгах повільно й обережно крутяться на своїх замінених стегнових суглобах. Танці присмертних.

Спочатку казино здалося добрим варіантом. Якраз біля траси, заповнене п'яницями та старими, жоден з яких не має гострого зору. Але зараз я наче задихаюся й не можу всидіти на місці, переживаю через камери в кожному куті, через двері, які щомиті можна замкнути.

Я вже збираюся йти, коли він нарешті підходить.

— Емі.

Я викликала свого відданого Дезі — він допоможе (і стане співучасником). Саме того Дезі, з яким продовжувала спілкуватися і який — хай що там я казала Ніку й батькам — мене зовсім не лякає. Я завжди знала, що він може пригодитися. Це справді класно — мати під контролем бодай одного чоловіка. Дезі схожий на білого лицаря. Він обожнює даму в біді. За всі роки нашого спілкування після випуску з «Вікширу», коли я питала про будь-яку дівчину, він завжди відповідав: «Ох, на жаль, її справи не дуже». Але знаю, що це на щастя для Дезі — всі ці проблеми з булімією, залежність від знеболювальних, нестерпні депресії.