Загублена - Гілліан Флінн

— Чоловік спостерігає за... співаками,— він вимовляє це слово з сумнівом.— Тобі просто трохи грошей не допоможе. Скоро тобі набридне ховатися. Ти ж не можеш подивитися людині в обличчя. Житимеш серед людей,— він розводить руки, щоб включити все казино,— з якими, певно, не маєш нічого спільного. Житимеш бідніше, ніж можеш собі дозволити.

— Саме це чекає мене наступні десять років. Доки не постарію і ця історія не забудеться, щоб можна було почуватися спокійно.

— Ха! Ти готова жити так аж десять років? Емі?

— Ш-ш-ш, не згадуй мого імені.

— Кеті, чи Дженні, чи Меган, чи хто там ще, не будь смішною.

Офіціантка повертається, і Дезі дає їй двадцятку та відсилає геть. Вона йде, широко всміхаючись. Тримає ту двадцятку, наче щось небачене. Я відпиваю трішки джину. «Дитина» буде не проти.

— Не думаю, що Нік висуватиме обвинувачення, якщо ти повернешся,— каже Дезі.

— Що?

— Він приходив до мене. Гадаю, він усвідомлює свою провину...

— Він приходив до тебе? Коли?

— Минулого тижня. Слава Господу, до розмови з тобою.

Нік продемонстрував більше інтересу до мене за ці десять днів, ніж за останні кілька років. Я завжди хотіла, щоб чоловіки через мене билися — брутально і криваво. Нік влаштовує допит Дезі — це добрий старт.

— Що він казав? — цікавлюсь я.— Яким здавався?

— Він здавався першокласним козлом. Хотів усе спихнути на мене. Розповів якусь божевільну історію, як я...

Мені завжди подобалася та вигадка, що Дезі намагався накласти на себе руки через мене. Його справді підкосив наш розрив, і він справді став докучливим: аж лякав мене, повсякчас вештаючись біля школи у сподіванні, що я зміню своє рішення. Тож самогубство було цілком імовірне.

— А що Нік говорив про мене?

— Гадаю, він знає, що тепер ніколи не зможе тебе образити. Увесь світ переживає за тебе. Він просто мусить дозволити тобі безпечно повернутися, а потім можна буде розлучитися і вийти заміж за правильного чоловіка,— Дезі відсьорбує віскі.— Нарешті.

— Дезі, я не можу повернутися. Навіть якщо люди повірять усьому про Ніка, вони все одно зненавидять саме мене. Бо я їх надурила. Я стану найбільшою вигнанкою на світі.

— Тоді будеш моєю вигнанкою, і я кохатиму тебе попри все й захищу від будь-чого,— пообіцяв Дезі.— Тобі більше ніколи не доведеться про таке турбуватися.

— Ми більше ніколи не зможемо нормально спілкуватися з людьми.

— Якщо вирішиш, то ми можемо виїхати з країни. Жити в Іспанії, Італії чи будь-де, збуватимемо наші дні, поїдаючи манго на сонечку. Спатимемо допізна, гратимемо у скрабл, безцільно гортатимемо книжки, плаватимемо в океані.

— А коли я помру, то перетворюся на химерний взірець, на фрік-шоу. Ні. У мене все-таки є гордість, Дезі.

— Я не дозволю тобі повернутися до злиденного життя. Ніколи. Поїхали зі мною. Ми влаштуємо тебе у будиночку біля озера. Там зовсім безлюдно. Я привозитиму харчі й необхідні речі, коли захочеш. Ти зможеш переховуватися там, аж доки не вирішимо, як бути далі.

«Будиночок біля озера» насправді був цілим маєтком, «привозити харчі» означало перетворити Дезі на мого коханця. Від нього хвилями котилася жага. Він аж корчився у своєму костюмі, бажаючи вже швидше дійти до головного. Дезі був колекціонером: чотири авто, три будинки, гардероби з костюмами та взуттям. Йому було би приємно тримати мене десь під склом. Ідеальна фантазія лицаря в білих обладунках: він краде ображену принцесу з її злиденного життя й залишає під своїм позолоченим захистом у замку, куди ніхто, крім нього, не зайде.

— Я не можу піти на таке. А якщо поліція якось здогадається і приїде туди з обшуком?

— Емі, поліція вважає тебе мертвою.

— Ні, зараз мені варто бути на самоті. То чи можу я просто позичити у тебе трохи готівки?

— А якщо я відмовлю?

— Тоді я знатиму, що твоя пропозиція допомогти не щира. Що ти такий, як Нік, і лише бажаєш контролювати мене.

Дезі, ковтаючи коктейль, помовчав, зціпивши зуби.

— Жахливі речі ти кажеш.

— А ти жахливо поводишся.

— Нічого я не поводжуся,— образився він.— Просто турбуюся за тебе. Спробуй пожити в будинку біля озера. Найгірше, що з тобою станеться, це кілька днів відпочинку.

Вусатий чоловік раптом опиняється біля нашого столика з трепетною усмішкою на обличчі.

— Пані, а ви часом не належите до родини Енлоу? — не втримується він.

— Ні,— відповідаю я і відвертаюся.

— Пробачте, ви просто схожі на одну...

— Ми з Канади, а тепер ідіть собі,— огризається Дезі, а той тип закочує очі, бубонить «це треба ж» і повертається до бару, але продовжує зиркати.

— Нам варто поїхати,— наполягає він.— Поживи у будинку біля озера. Я просто зараз відвезу тебе туди.

Він підводиться на ноги.

В будинку біля озера точно буде величезна кухня, здоровезні кімнати, в яких я зможу кружляти, як у фільмі «Звуки музики»,— такі просторі там будуть зали. В будинку буде WiFi та кабельне, що задовольняє всі мої вимоги до командного центру, а ще безмежна ванна і м'якенькі халати на додаток до ліжка, яке не розвалюється.

Я ще й Дезі отримаю, але його можна контролювати.

Чоловік на барі й досі витріщається на мене, та вже менш доброзичливо.

Я нахиляюся й ніжно цілую Дезі у вуста. Це має засвідчити моє рішенням.

— Ти такий чудовий! Мені надзвичайно шкода ставити тебе у таку ситуацію.

— Емі, я хочу бути в цій ситуації.

Ми саме виходимо, проминаючи особливо депресивний бар, де по кутках дзеленчать телевізори, аж тут я бачу Хвойду.

Хвойда дає прес-конференцію.

Енді видається крихітною і безневинною. Вона схожа на няньку, і не сексуальну няньку з порно, а на дівчину з сусіднього будинку, яка насправді бавиться з дітьми. Я знаю, що це не справжня Енді, бо стежила за нею у реальному житті. У реальному житті вона носить тісні топи, що підкреслюють її цицьки, і вузькі джинси, а волосся в неї довге та хвилясте. У реальному житті її хочеться трахнути.

Зараз вона одягнена у сукню з комірцем і оборками, волосся сховала за вуха і, здається, навіть плакала. Це видно з рожевої припухлості під очима. Вона виснажена та схвильована, але гарненька. Гарніша, ніж мені здавалося раніше. Я ніколи не бачила її отак близько. На обличчі видніється ластовиння.

— От чорт,— каже якась