Загублена - Гілліан Флінн

— А ось і вона,— каже жінка.— Прогульниця.

Я прострочила свій платіж за котедж. На два дні. Ледве стримую сміх: я запізнююся з орендою.

— Пробачте, Дороті. Я принесу гроші за десять хвилин.

— Я зачекаю, якщо ти не проти.

— Я не певна, що можу зостатися. Може, доведеться поїхати звідси.

— Тоді все одно потрібно платити за два дні. Вісімдесят доларів, будь ласка.

Я застрибую до свого котеджу, знімаю пояс із грошима. Сьогодні вранці я вже перерахувала гроші на ліжку, досить довгенько розкладала все купюру по купюрі: дражливий економічний стриптиз. І раптово виявилося, що в мене якимось чином залишилося лише 8 849 доларів. Жити — це дорого.

Відчинивши двері, щоб віддати Дороті гроші (залишилося 8 769 доларів), бачу, що Грета з Джефом тусуються на її ґанку, спостерігаючи за передачею готівки. Джеф уже не грає на гітарі, Грета не палить. Вони, здається, стоять на її ґанку, просто щоб краще мене роздивитися. Вони обоє мені махають, типу «привіт, люба», і я ніяково відповідаю. Зачиняю двері й починаю пакуватися.

Дивно, як мало в мене є у цьому світі, коли звикла мати так багато. У мене немає віничка чи супової миски. У мене є простирадла й рушники, але немає пристойної ковдри. Немає навіть ножиць, щоб чикрижити волосся. Не стримую усмішки: Нік теж не мав ножиць після переїзду до мене. Ні ножиць, ні праски, ні степлера, а я пам'ятаю, як спитала, чи можна вважати себе цивілізованою людиною без ножиць, а він сказав: звісно ж, ніякий він не цивілізований. Далі підняв мене на руки та жбурнув на ліжко, упав згори, а я реготала, бо ще й досі була Крутою Дівкою. Я реготала замість замислитися про значення цих слів.

Жінка ніколи не повинна виходити за чоловіка, який не має пристойних ножиць. Така моя порада. Це призводить до поганих наслідків.

Складаю і пакую свій одяг до манюсінького рюкзачка. Це ті самі речі, які я придбала й поклала в авто для втечі ще місяць тому, щоб не брати нічого з дому. Додаю туди свою подорожню зубну щітку, календар, гребінець, лосьйон, снодійне, придбане, коли ще збиралася наглитатися його та втопитися. Мої дешеві купальники. Увесь процес займає небагато часу.

Натягую латексні рукавички та все протираю. Відкручую зливи, щоб дістати залишки волосся. Не думаю, що Грета з Джефом насправді знають, хто я, але якщо це так, то не хочу залишати жодних доказів, а тим часом я продовжую казати собі: «Це тобі за те, що вирішила розслабитися, що не думала постійно. Ти заслуговуєш на те, щоб пійматися, якщо поводиться так необачно; а що як ти залишила волосся у центральному офісі — що тоді? А що як зосталися відбитки в Джефовому авті чи Гретиній кухні — що тоді? Чому ти взагалі вирішила, що можеш поводитися, як людина, яку нічого не хвилює?» Уявляю, як поліція обшукує котеджі, нічого не знаходячи, а потім, як у кіно, з'являється збільшене зображення однієї одинокої мишачої волосинки на бетонній підлозі басейну, яка стає причиною мого кінця.

Потім думки линуть в інший бік: «Звісно ж, ніхто тут тебе не шукатиме». Поліція матиме лише заяви кількох злодюг, начебто вони бачили справжню Емі Елліот-Данн у дешевому розбитому котеджному комплексі у чорта на болоті. Маленькі люди просто хочуть здаватися важливими, саме так у поліції і вирішать.

Чується напористий стукіт у двері. Так стукає хтось із батьків, перш ніж розчахнути двері: «Я тут господар». Я стою посеред кімнати й обдумую, чи варто відчиняти. Бах-бах-бах. Тепер розумію, чому так багато фільмів жахів мають цей елемент — загадковий стукіт у двері, бо це додає жаху. Ти не знаєш, що там, але все одно відчиняєш. Ви думаєте, як і я: «Погані персонажі ніколи не стукають».

«Агов, лялечко, ми знаємо, що ти вдома, відчиняй!»

Я знімаю латексні рукавички, відчиняю — на порозі стоять Джеф і Грета, сонце світить їм у спину, залишаючи обличчя затіненим.

— Агов, гарнюня, ми зайдемо? — питає Джеф.

— Взагалі-то... я збиралася сама навідатися до вас, народ,— кажу я вдавано-недбало і втомлено.— Я сьогодні їду — завтра або сьогодні. Отримала повідомлення з дому — потрібно повертатися.

— Це в Луїзіану чи в Саванну? — насміхається Грета. Вони з Джефом говорили про мене.

— Луїзі...

— Це байдуже,— каже Джеф,— ми зайдемо лише на мить, щоб попрощатися.

Він підходить до мене — і мені кортить заверещати чи грюкнути дверима, але не думаю, що цей прийом допоможе. Краще вдавати, що все гаразд, і сподіватися, що це правда.

Грета причиняє двері та спирається на них, а Джеф заходить у мою невеличку спальню, проходить на кухню, базікаючи про погоду. Починає відчиняти дверцята і шухляди.

— Ти маєш усе зібрати, інакше Дороті не поверне заставу,— каже він.— Вона в цьому плані справжня зануда.

Відчиняє холодильник, зазирає до контейнера для овочів і фруктів, у морозилку.

— Не можна залишати навіть баночку кетчупу. Я завжди вважав це дивним. Кетчуп не може зіпсуватися.

Він відчиняє шафу й піднімає постіль, яку я вже склала, струшує простирадла.

— Я завжди, завжди перетрушую простирадла,— розповідає він.— Просто, щоб переконатися, що всередині нічого не залишилося: шкарпетки, чи білизни, чи що ти там зберігала.

Він висуває шухляду тумбочки біля ліжка, опускається навколішки та все уважно оглядає.

— Здається, ти добре впоралася,— підводячись і посміхаючись, каже він, а потім витирає руки об джинси.— Все зібрала.

Він оглядає мене з голови до ніг і назад.

— Де вони, лялю?

— Про що ти?

— Про гроші,— знизує він плечима.— Не ускладнюй усе. Нам вони дуже потрібні.

Грета мовчки стоїть позаду.

— У мене зо двадцять баксів.

— Брехня,— заявляє Джеф.— Ти оплачуєш готівкою усе, включно з рентою. Грета бачила тебе з великою пачкою грошей. Тож віддай їх — і можеш їхати, й ми більше ніколи не побачимось.

— Я викличу поліцію.

— Давай! Без проблем.

Джеф чекає, схрестивши руки, засунувши великі пальці під пахви.

— Твої окуляри — несправжні,— каже Грета.— Це просте скло.

Я мовчу, просто витріщаючись на неї, сподіваючись, що дівчина відступить. Ці двоє здаються достатньо знервованими, щоб змінити свою думку, сказати, що приколюються, і ми