Загублена - Гілліан Флінн

Я закусив щоку.

— Куди ти зник, Ніку, я мушу знати.

— Це не стосується справи.

— Ніку! — гаркнула Го.

— Я робив те, чим інколи займаюся зранку. Вдав, що їду геть, а потім заїхав до найбільш безлюдної частини нашого комплексу і... в одному з будинків там є незамкнений гараж.

— І? — тиснув Таннер.

— І я читав журнали.

— Перепрошую?

— Я перечитую числа журналу, в якому я колись працював.

Я й досі сумував за своїм журналом, тож ховав примірники, наче порно, і таємно їх перечитував, бо не хотів, щоб хтось мене жалів.

Я підвів погляд — і зрозумів, що Таннер з Го обоє мене дуже, дуже жаліють.

Повернувшись по обіді додому, побачив переповнену журналістами вулицю. Я не міг заїхати до власної під'їзної алеї і мусив припаркуватися перед будинком. Папараці налетіли, наче стерв'ятники, дзьобаючи й розмахуючи крилами, розлітаючись і знову збираючись у зграю.

— Ніку, ви знали про вагітність Емі? Ніку, у вас є алібі? Ніку, це ви вбили Емі?

Я таки пробрався у будинок і замкнувся. Обабіч дверей були вікна, тож я зібрав усю волю і швиденько затулив їх, а тим часом знадвору клацали спалахи камер, долинали запитання: «Ніку, це ви вбили Емі»? Коли штори запнуті, то це наче накрити покривалом канарку на ніч: усі звуки надворі затихли.

Я піднявся нагору і з насолодою прийняв душ. Заплющивши очі, дозволив воді змити бруд після відвідин батькового будинку. Коли я знову розплющив очі, то перше, що побачив, була рожева бритва Емі на мильниці. Вона здавалася зловісною, неприємною. Мантра справжнього мудака: «Я одружився з психопатичною сукою». Але в цьому випадку я відчув невеличкий бридкий укольчик задоволення, бо справді одружився зі справжньою ліцензованою психопатичною сукою. «Ніку, познайомся зі своєю дружиною — найвправнішою на світі трахальницею мізків». Виявляється, я не такий уже й козел, як думав. Козел — так, але не останній. Зрада була застереженням, підсвідомою реакцією на п'ять років неволі у божевільної. Ну звісно ж, після такого мене почнуть приваблювати прості доброзичливі місцеві дівчата. Отак людина, якій не вистачає заліза, жадає червоного м'яса.

Я саме витирався, коли подзвонили у двері. Визирнувши у відчинені двері ванної, я почув нову хвилю запитань від репортерів: «Мерібет, ви вірите своєму зятю? Ренде, як воно — дізнатися, що станете дідусем? Мерібет, як думаєте, це Нік убив вашу доньку?»

Батьки Емі стояли на порозі — похмурі, з дуже рівними спинами. Навколо крутилося з дюжину журналістів-папараці, але вони так галасували, що здавалося, наче їх удвічі більше. «Мерібет, ви вірите своєму зятю? Ренде, як воно — дізнатися, що станете дідусем?» Елліоти зайшли, белькочучи «Привіт» і не дивлячись у очі, а я гримнув дверима перед журналістами. Ренд поклав мені на плече руку, але прибрав її, глянувши на Мерібет.

— Пробачте, я був у душі.

З мого волосся крапала вода, намочуючи футболку на плечах. Волосся Мерібет було масне, а одяг пожмаканий. Вона глянула так, наче я божевільний.

— Таннер Болт? Ти це серйозно? — вибухнула вона.

— Про що ви?

— Я про те, Ніку, що ти і справді найняв Таннера Болта. Він захищає лише винуватих,— вона нахилилася ближче.— А що це у тебе на щоці?

— Кропив'янка. Через стрес,— я відвернувся.— Мерібет, про Таннера це неправда. Справді. Він — найкращий у своєму ділі. Він мені зараз потрібен. Поліція... вони підозрюють лише мене.

— Ну, дуже схоже на це,— мовила вона.— А це схоже на укус.

— Це кропив'янка.

Мерібет важко зітхнула, повернула до вітальні.

— То це сталося тут? — спитала вона. Її обличчя нагадувало м'ясисті брижі: мішки під очима, відвислі щоки, губи опущені донизу.

— Ми так думаємо. Але якась... суперечка, сутичка була й на кухні.

— Через кров,— Мерібет підійшла до оттоманки, перевірила її, підняла на кілька дюймів і відпустила.— Якби ж ти не прибрав тут усе. Ти зробив так, наче нічого не відбулося.

— Мерібет, йому ж тут жити,— нагадав Ренд.

— Я все одно не розумію, як... Ну, а якщо поліція знайшла не все? А якщо... ну, не знаю. Здається, наче вони здалися. Якщо так просто облишили будинок. Відкрили його для всіх.

— Я певен, вони все дослідили,— сказав Ренд і потис її руку.— Спитаймо, чи можемо ми поглянути на речі Емі, щоб ти могла обрати щось особливе, гаразд?

Він подивився на мене.

— Ніку! Нас утішить мати якусь її річ,— сказав Ренд і знову обернувся до дружини.— Той синій светр, який для неї зв'язала бабуся.

— Ренде, я не хочу той клятий синій светр!

Вона скинула його руку й почала ходити кімнатою, піднімаючи речі. Штовхнула ногою оттоманку.

— І це та оттоманка, Ніку? — запитала вона.— Та, яка, нам сказали, була перевернута, але не могла отак просто перекинутися?

— Це та оттоманка.

Мерібет пригальмувала, знову копнула оттоманку й помітила, що та навіть не зрушила з місця.

— Мерібет, я певен, що Нік просто виснажений,— Ренд глянув на мене з багатозначною посмішкою,— як і всі ми. Гадаю, ми маємо зробити те, по що сюди прийшли, і...

— Саме по це я сюди й прийшла, Ренде. Не по якийсь тупий светр Емі, щоб припасти до нього, наче мені три роки. Я хочу свою дочку. Я не хочу її речей. Її речі нічого для мене не означають. Хочу, щоб Нік розповів нам, що в біса відбувається, бо все починає викликати підозри. Я ніколи, ніколи... я ніколи в житті не почувалася так безглуздо,— вона розплакалася, витираючи сльози і явно сердячись через них.— Ми довірили тобі нашу донечку. Ми довіряли тобі, Ніку. Просто скажи нам правду!

Вона тицьнула в мене тремтячим вказівним пальцем.

— Це правда? Ти не хотів дитини? Ти більше не кохав Емі? Ти її скривдив?

Я хотів її ляснути. Мерібет з Рендом виростили Емі. Вона реально була продуктом їхньої праці. Вони її створили. Хотілося сказати: «Ваша дочка — монстр». Але я не міг, принаймні доки ми не розповімо всього поліції, тож промовчав, намагаючись продумати свою відповідь. Та здавалося, наче я відгороджуюся від них.

— Мерібет, я б ніколи...

— «Я б ніколи», «я б не міг» — це все, що я чую з твого бісового рота. А