Загублена - Гілліан Флінн
— Наші клієнти не дуже люблять Старшого Брата,— сказала вона.— Не те щоб вони були злочинцями, але не дуже хочуть світитися.
Ні, вони точно не хочуть світитися. От як мій приятель Джеф. Він має власний дивний розпорядок і повертається з підозрілою кількістю незадокументованої риби, яку зберігає у великих ящиках, повних льоду. Він і сам підозрілий. У крайньому будиночку живе сорокарічна пара, пошарпана наркотиками, тож вигляд вони мають на всі шістдесят. Більшість часу вони сидять у хаті, тільки зрідка з божевільними поглядами вибігають до пральні: мчать через гравійну стоянку зі своїм одягом у сміттєвих пакетах — таке собі весняне прибирання.
— Привіт-привіт,— двічі белькочуть вони, та ще головою двічі хитають, а потім продовжують свій шлях. Чоловік інколи обгортає навколо шиї удава, хоча ні я, ні він ніколи не фокусуємо увагу на тій змії. На додаток до цих постійних пожильців сюди забрідають одинокі жінки, переважно з синцями. Деякі здаються зніяковілими, інші страшенно сумні.
Одна така вселилася вчора — юна білявка з карими очима й розбитою губою. Вона сиділа на ґанку сусіднього котеджу, смалячи цигарку, а коли ми зустрілися поглядами, вона випросталася, випнувши підборіддя. І не думала виправдовуватися. Я подумала: «Треба стати схожою на неї. Почну за нею спостерігати. Вона підходить для тимчасової ролі побитої, але сильної дівчини, яка переховується, поки не мине шторм».
Після кількох годин ранкового телебачення, коли я вишукувала будь-яку інформацію про справу Емі Елліот-Данн, я одягнула своє липке бікіні. Піду до басейну. Трішки поплаваю, відпочину від свого мозку гарпії. Новина про вагітність виявилася дуже приємною, але я ще так багато не знаю! Навіть після такого ретельного планування надзвичайно багато речей лишається поза моїм контролем. Вони не дають побачити, як усе піде далі. Поліція ще не намагалася заарештувати Ніка. Я не знаю про всі їхні знахідки, і це мені не до вподоби. Така спокуса — зробити один дзвінок, щоб повідомити про кілька речей, щоб підштовхнути копів у правильному напрямку. Почекаю ще кілька днів. У мене на стіні висить календар, тож я підкреслю число за три дні та приписую: «ПОДЗВОНИТИ СЬОГОДНІ». Я знаю, що саме стільки готова чекати. Коли знайдуть щоденник, усе піде набагато швидше.
Надворі знову спекотно, наче в джунглях. Цикади наступають. Мій надувний матрац — рожевий, з русалками — занадто маленький. Литки теліпаються у воді, але матрац тримає мене на поверхні добру годину, і як виявляється, це класно.
Помічаю на парковці біляву голову, а потім у ворота-сітку заходить дівчина з розбитою губою, тримаючи рушника завбільшки зі столову серветку, а ще пачку цигарок і книжку, ну і, звісно, сонцезахисний крем з коефіцієнтом 120. То рак легень — нормально, а шкіри — ні. Вона всідається й обережно маститься лосьйоном, і це відрізняє її від інших відлупцьованих жінок, які обливаються дитячою олійкою, залишаючи масні плями на шезлонгах.
Дівчина киває мені, як роблять чоловіки, сідаючи поряд за барною стійкою. Білявка читає «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері. Фанатка наукової фантастики. Жінки, що зазнали насильства, звісно ж, полюбляють ескапізм.
— Гарна книжка,— звертаюся до неї я — закидаю м'ячика в безневинній пляжній розмові.
— Хтось залишив її в моєму будиночку. Там ще була «Чорна красуня».
Вона одягає великі дешеві сонячні окуляри.
— Теж нічого. Та «Чорний жеребець» кращий.
Вона дивиться на мене крізь окуляри. Два чорних бджолиних ока.
— Ага.
Вона повертається до своєї книжки. Це підкреслений жест «а тепер я читатиму», що зазвичай можна побачити в переповнених літаках. Бо я — надокучлива панянка в сусідньому кріслі, яка вигинає підлокітник і питає: «По роботі чи на відпочинок?»
— Я — Ненсі,— кажу я. Нове ім'я, не Лідія, і це не дуже розумно в цьому крихітному комплексі, але як уже є. Мій мозок інколи працює занадто швидко. Я думала про розбиту губу дівчини, про її сумну енергетику, а потім подумала про насильство і проституцію, а далі про мюзикл «Олівер!» — мій улюблений у дитинстві — та про приречену шльондру Ненсі, яка кохала свого жорстокого чоловіка аж до смерті. Відтак мені стало цікаво, чи дивилася цей мюзикл моя мати-феміністка. Особливо враховуючи, що «Доки я йому потрібна» — це фактично музична ода побутовому насиллю. Врешті-решт я подумала про Щоденникову Емі, яку теж убив власний чоловік, вона була дуже схожа на...
— Я — Ненсі,— повторюю я.
— Грета.
Точно вигадане.
— Приємно познайомитися, Грето.
Я відпливаю подалі. Позаду чути Третину запальничку, а потім над головою пливе дим, наче хмаринка.
За сорок хвилин Грета сідає на краєчку басейну, бовтаючи ногами у воді.
— Вона гаряча,— починає вона.— Я про воду.
У неї хрипкий, низький голос — від цигарок і куряви прерій.
— Наче у ванні,— озиваюсь я.
— Не дуже освіжає.
— Озеро не набагато прохолодніше.
— Я все одно не вмію плавати,— розповідає вона. Я ще ніколи не зустрічала людей, які не вміють плавати.
— А я трішки вмію,— брешу я.— По-собачому.
Вона колотить ногами, брижі ніжно розгойдують мій матрац.
— То як воно тут? — запитує дівчина.
— Добре. Тихо.
— Класно, саме це мені й треба.
Я обертаюся на неї. Дівчина має два золоті ланцюжки, ідеально круглий сливовий синець біля лівої цицьки й татуювання трилисника якраз над краєм бікіні. Її купальник новісінький, вишнево-червоний, дешевий і придбаний у крамничці біля гавані, де я купувала свій матрац.
— Ти тут сама? — питаю я.
— Самісінька.
Я не певна, що питати далі. Може, існує шифр, яким користуються побиті жінки, мова, про яку я не знаю?
— Проблеми з хлопцем?
Вона зводить брову: це, здається, «так».
— У мене також,— кажу я.
— Ну, не те щоб нас не попереджали,— зауважує вона. Опускає руку у воду, потім
