Загублена - Гілліан Флінн

— Тобі варто замовити футболку з цією фразою.

— Але це таки правда. Цілковита правда. Моя мама живе в лесбійському поселенні в Техасі. Все думаю приєднатися до неї. Там усі здаються щасливими.

— Лесбійське поселення?

— Ну це, як його... Комуна. Купа лесбійок придбали землю, заснували типу власну общину. Чоловікам туди не можна. Як на мене, просто супер, світ без чоловіків,— вона загрібає ще одну жменю води, піднімає окуляри і вмивається.— Прикро, що я не любителька піхви.

Дівчина починає реготати, немов озлоблена стара.

— То тут є придурки, з якими я можу почати зустрічатися? — цікавиться вона.— Це типу моя модель поведінки. Втекти від одного й наскочити на іншого.

— Більшість часу тут напівпорожньо. Є Джеф — тип з бородою, він досить приємний,— розповідаю я.— Він жив тут ще до мене.

— А ти тут надовго затримаєшся? — запитує вона.

Я затинаюся. Дивна річ: я не знаю, скільки конкретно тут житиму. Я планувала залишитися до Нікового арешту, але не уявляю, коли саме це станеться.

— Поки він не покине тебе шукати, ага? — здогадується вона.

— Щось таке.

Вона оглядає мене уважніше, супиться. Мені зводить живіт. Уже очікую на слова: «Я наче тебе десь бачила».

— Ніколи не повертайся до чоловіка зі свіжими синцями. Не даруй йому такого задоволення,— співає Грета. Вона спинається на ноги та збирає свої речі. Потім витирає ноги манюсіньким рушником.

— Убила добрий день,— вирішує вона.

З якоїсь причини я показую їй великий палець, чого ніколи раніше не робила.

— Коли вилізеш, приходь до мене, якщо захочеш,— запрошує вона.— Можемо подивитися телевізор.

Я захоплюю свіжий помідор від Дороті як блискучий подарунок на входини. Грета підходить до дверей і ледь звертає на мене увагу, наче я приходжу отак роками. Вона забирає помідор з моєї долоні.

— Ідеально, я саме роблю бутерброди,— повідомляє вона.— Сідай.

Показує на ліжко, бо в цьому комплексі вітальня не передбачена, і повертається до кухоньки, на якій є пластикова дошка й тупий ніж. Починає нарізати помідор. На столі вже стоїть пластикова таця з м'ясною нарізкою, солодкий запах заповнює кімнату. Грета розкладає дві слизькі канапки по паперових тарілках разом зі жменею фігурних крекерів і приносить усе це до спальної зони. Її рука вже тримає пульт, перемикаючи галасливі канали. Ми сідаємо на краєчок ліжка, дивимося телевізор.

Я відкушую бутерброд. Мій шматок помідора вислизає і падає мені на стегно.

«Селюки з Беверлі-Гіллз», «Непередбачувана Сьюзен», «Армагеддон».

Ток-шоу Еллен Еббот. Моє фото на весь екран. Я — головний сюжет вечора. Знову. Вигляд я маю неймовірний.

— Ти це бачила? — запитує Грета і навіть не дивиться на мене, наче це зникнення — просто повтор якогось непоганого серіалу.— Ця жінка зникає на п'яту річницю шлюбу. Чоловік з самого початку поводиться дивно, постійно посміхається тощо. Виявляється, він збільшив страховку її життя, а ще тут розвідали, що вона вагітна. А цей покидьок не хотів дитини.

На екрані моє фото поєднують з обкладинками «Неймовірної Емі».

— Пам'ятаєш ті книжки? — обертається до мене Грета.

— Ну звісно!

— А тобі така література подобалася?

— Усім подобаються такі книжки, вони ж такі милі,— кажу я.

— Вони такі фальшиві,— чмихає Грета.

Моє збільшене зображення.

Я чекаю, щоб Грета щось сказала про мою вроду.

— А вона нічого, як на свій вік,— вирішує вона.— Сподіваюся теж у сорок мати отакий вигляд.

Еллен розповідає глядачам про мою історію; фото залишається на екрані.

— Вона здається розбещеною мажоркою,— каже Грета.— Потребує розкошів. Сучка.

Ну, це вже просто нечесно. Я не залишила жодних доказів, що могли б на таке вказувати. Відколи ми переїхали до Міссурі, ну, відколи зародився цей план, я була обережна, старалася багато не витрачати і здаватися безтурботною, веселою. Тобто стати прикладом для більшості жінок. Я віталася з сусідами, виконувала доручення подружок Мо, навіть носила кока-колу вічно спітнілому Стаксу Баклі. Навідувалася до Нікового батька, щоб усі медсестри могли засвідчити, яка я була мила, щоб знову й знову шепотіти у затуманений мозок Білла Данна: «Я люблю вас, переїжджайте до нас, я люблю вас, переїжджайте до нас». Лише щоб перевірити, чи він запам'ятає. Батько Ніка з тих людей, яких працівники «Комфорт-Гіллу» називають блукачами. Він завжди кудись вислизає. Обожнюю символ Білла Данна — живий тотем усіх майбутніх страхів Ніка, об'єкт його найбільшого відчаю, який знову і знову з'являється у нас на порозі.

— А чому вона здається сучкою? — не втрималась я.

Грета знизує плечима. На каналі розпочинається реклама освіжувача повітря. Жінка розпилює засіб, щоб зробити свою родину щасливою. Потім іде реклама тоненьких безшовних трусиків, щоб жінка могла одягнути сукню, піти на танці й зустріти чоловіка, для якого потім розпилюватиме освіжувач.

Прибирай і кривався. Кривався і прибирай.

— Це видно,— переконує Грета.— Просто вона здається багатенькою знудженою дівчинкою. Наче ті заможні сучки, що беруть гроші у своїх чоловіків й відчиняють якусь кондитерську чи крамницю листівок — отаку фігню. Бутік.

У Нью-Йорку мої подруги володіли такими бутіками. Їм подобалося казати, що мають роботу, навіть якщо вони займалися лише веселими речами: вигадували назви кексикам, замовляли посуд, носили милі сукні з власних бутіків.

— Вона точно з таких,— вирішила Грета.— Багатенька сучка, що задирає носа.

Грета йде до туалету, а я підбираюся до її холодильника на кухоньці та плюю в молоко, апельсиновий сік і контейнер картопляного салату, потім повертаюся до ліжка.

Змивається вода. Грета повертається.

— Але це не означає, що він мав право її вбивати. Це ще одна жінка, яка невдало обрала чоловіка.

Вона дивиться на мене — і мені здається, наче вона от-от скаже: «Ой, зачекай-но...»

Але вона повертається назад до телевізора, лягає на живіт, наче дитина, підтримуючи підборіддя руками, її погляд спрямований на мою світлину на екрані.

— От лайно, знову починається,— ниє Грета.— Люди просто ненавидять цього чувака.

Шоу триває, і мені стає трохи краще. Це апофеоз Емі.

Кемпбелл Макінтош — подруга дитинства: «Емі дуже дбайлива, вона — природжена мати. Їй страшенно подобалося бути дружиною. І я знаю, що з неї б вийшла неймовірна мама. Але Нік... одразу було видно, що з ним щось не те. Холодний, насторожений, повсякчас щось вираховує. Відчувалося,