Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Білі Будівельники відмовилися від своїх планів страти, коли дізналися, що Фарабо нічого про них не розповість. Чи, принаймні, що йому ніхто не повірить. Нґангу мали або стратити, або на все життя замкнути в божевільні, що одне й те саме. Залишалося тільки влаштувати гучне весілля.

Морван замовк і припав до пляшки очищеної води. Поки він говорив, голос у нього змінювався, поступово робився хрипким. Старий залпом видудлив добрі півпляшки.

— У мене ще є запитання, — ризикнув озватися Ерван.

— Пробач, хлопчику мій, але доведеться почекати. Треба кров з носа висуватися вже зараз, якщо хочемо потрапити на літак Шепіка.

— Ти впевнений, що він прилетить?

Старий узяв казанок і присів, аби помити його в калюжі. Справжній зберігач домашнього вогнища.

— Побачимо.

— А потім?

— Потім? — повторив він і п’ятами затоптав багаття. — Сідаємо на перший-ліпший літак до Кіншаси, і я закидаю тебе в інший, до Парижа. Ти хотів правди? Маєш. Вибір у тебе такий: або «припинити ці дурощі», або «повернутися до початку».

Ерван подумав про гру в «гусака»:

— І не заходити на клітинку «в’язниця»?

— Заради кого? Заради мене? Спробуємо оминути «колодязь» і «лабіринт»,[98] — батько підморгнув йому, — це вже буде непогано.

Після спільної наради вирішили, що Софія з дітьми вранці вилетять до Парижа. Старий достатньо налякав Лоїка, аби той забронював їм місця на рейс о 9:45, але замало, щоб він погодився припинити розслідування. Лоїк хотів більше знати про роль Балаґіно й Понтуазо в контрабанді зброї та вбивстві Монтефіорі.

Прокидатися було важко. Попри снодійне він цілу ніч боровся з бажанням піти в спальню до Софії та виплакатися в її обіймах. Не час для слабкості. Те, що він зав’язав з кокаїном, додало йому балів у очах графині, й навіть якщо він байдуже сприйняв її зізнання, це могло зашкодити їхнім діловим стосункам.

О 8-й валізи вже лежали в багажнику, а Софія з дітьми попрощалися з королевою-матір’ю та сестрами-сирітками. Їм довелося виходити ворітьми для персоналу, щоб одурити репортерів, які досі чатували перед віллою. Із цього боку до підніжжя пагорба спускалися вузькі звивисті вулички, що виходили до урвища: коли назустріч їхала інша автівка, Лоїку доводилося здавати на тротуар, аби пропустити її. Часто навіть мусив заїжджати на відкрите подвір’я чиєїсь вілли.

Він був дуже знервований і жалкував, що не прийняв пігулок до кави. Обтяжлива обставина: їхали одним із «Яґуарів» Кондотьєра. По-перше, автівка мерця. По-друге, коштовне авто. На кожному маневрі Лоїк відчував, як у матні стискаються яєчка. Бур’яни шкрябали кузов, з одного боку мури, з іншого — урвище, звужений простір, у якому ледве могли роз’їхалися дві автівки. Він обливався холодним потом. Здавалося, ніби Монтефіорі сидить на задньому сидінні та спостерігає за найменшим рухом.

Краєвид, утім, здавався безтурботним. Сіра стрічка дороги, парки на терасах, кипариси вздовж урвища замість захисної смуги від вітру, вілли, вищі за ті кипариси, відкриті шквалам — улітку тут жадали прохолоди. Внизу, ніби сонний солдат, клубочком згорнулося містечко Ф’єзоле із дзвіницею Дуомо[99] замість рушниці.

Досить цієї вульгарної поезії — Лоїку було непереливки: машина, кепське самопочуття, перспектива невдовзі опинитися самому між двох істеричних відьом і депресивної тещі. Водночас результати розслідування додавали запалу. Ті, кого завжди сприймали як безтурботних дітлахів, народжених із платиновою ложкою в роті, знайшли убивць Кондотьєра й вирахували їхній мотив!

— Мене нудить… — застогнав Лоренцо на задньому сидінні.

— Мене теж, — «заспокоїв» його Лоїк.

Рістрето, яке він випив перед виходом, стояло в горлі.

— Я пересяду назад, — вирішила Софія.

Вона відстібнула пасок, зігнулася й просковзнула між передніх сидінь. Залишила по собі шлейф пахощів, який щось нагадував Лоїку, але що саме — збагнути не міг. В сраку спечені мізки.

На крутій петлі шляху з’явилася чергова автівка. Ніяк не розминутися. Машина здала назад, але не стала заїжджати у відкриті ворота праворуч. Значить, це мав зробити Лоїк. Він викрутив кермо, затримав подих, і з завмиранням серця в’їхав на подвір’я, тимчасом як інша тачка в нього за спиною рушила далі.

Він увімкнув задню передачу, але побачив у дзеркалі, що до брами підбігли двоє чоловіків і замкнули її.

— Що за…

Наступної миті один зі здорованів постукав у шибку, відгорнув полу куртки й показав пістолет у кобурі. Лоїк наївно припустив, що це поліція.

— Виходь, — наказав чоловік італійською.

Лоїк не рухався. Батько знову мав рацію. До нього все доходить запізно.

— Вилазь, кажу…

Чоловік говорив тихо, але сицилійський акцент додавав його словам прихованої загрози. Ніби з його вуст повівав дошкульний, кривавий вітер південних земель. Лоїк послухався. Інший мафіозі відчинив задні двері й забрав у Софії телефон. Міла з Лоренцо схлипували, тулилися до матері, яка й сама ледь стримувала сльози.

— Не займайте їх, — пробелькотів Лоїк.

Чоловік усміхнувся й узяв його ззаду за шию, мов браконьєр спійманого зайця. Якщо пощастить, він відбудеться лупцюванням. Коли його поставили на коліна перед решіткою радіатора «Яґуара», Лоїк зрозумів: зараз пристрелять на очах у дружини й дітей.

Традиційна страта, яка має слугувати за урок сімейству Монтефіорі.

Лоїк устиг лише помітити, що Софія на задньому сидінні змусила дітей нахилитися, аби не бачили, як батькові мізки заляпають вітрове скло. Цей останній вияв турботи розчулив його до сліз.

Він готувався побачили чорне дуло пістолета, але чоловік лише розстібнув ширинку.

— Ми дізнавалися про тебе, garrusu,[100] — мовив він і дістав зі штанів ерегований член. — Здається, ти полюбляєш таке…

Ізабель Баррер, екс-Юссено. Сорок сім років, розлучена, за фахом психіатр. Померла в неділю 18 листопада 2012 року о 2:47 в лікарні Отель-Дьє, Париж.