Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Пілот завів двигун, Морван залишився на носі, готовий зробити кілька залпів у вцілілих, які могли спробувати звести з ними рахунки. Вже не йшлося про зліт у цій місцевості, залитій кров’ю, охопленій полум’ям. Батько стверджував, що треба повертатися просто на північ, у загадкову зону шахт, де погодився сісти Шепік — пілот, як зрозумів Ерван.

Після цього — жодних спогадів. Мабуть, по обіді знову виглянуло сонце. Певно, він заснув. Нічого не чув і не бачив. Розплющував очі й втуплювався завжди в одне й те саме: непорушний батько з МК12 в руках. Білий воїн у світі чорних — Старий ніколи ще не здавався йому таким реальним і до такої міри на своєму місці.

Шоста вечора: час гасити світло. Ніч із її дивовижною м’якістю заскочила їх зненацька, ніби підступна хвороба. Ерван досі чекав виходу власної свідомості з провалля. Поки що в мозку зринали тільки спалахи паніки, а в тілі — судоми.

— Переночуємо тут, — оголосив батько, й човен пристав до темного берега. — Ми вже на півдорозі.

— На півдорозі до чого? — нарешті спромігся вимовити Ерван з таким зусиллям, ніби намагався зібрати слину в пересохлому роті.

— До посадкової смуги. Назва не потрібна. Та її в тій місцині й нема. Якщо все піде за планом, будемо там завтра опівдні й Шепік візьме нас на борт. Вечірка скінчилася, хлопчику мій.

Падре наказав своїм людям розбити табір на березі, біля човна. Передав синові чисті лахи й дістав із наплічника підшивку. Швидко погортав і пожбурив у річку, яка її миттю поглинула.

Ерван навіть не мав сили на протест. Тепер він уже не розслідував, а жебрав правди. Віднині прийматиме все, що милостиво погодяться йому дати.

— Ходімо зі мною, — наказав Морван.

Двоє чорних розпалювали вогнище під накриттям із листя — починалася вечірня злива.

— Ми з ними не залишимося?

— Ходімо, кажу тобі.

Насилу підвівшись, він почвалав за батьком: Старий узяв із собою строгий мінімум, аби розбити другий табір у лісі. Вочевидь VIP-зона. Вони зупинилися на затишній галявині. Морван пішов збирати хмиз, а Ерван сів, сперся на ризофору, інстинктивно намагаючись прийняти таку саму позу, як і попередньої ночі. Навколо невблаганно стискалося кільце дощу.

Зі свідомістю повернулися імена й обличчя. Сальво, померлий під зливою доларів, Мефісто, вбитий за інформацію, якій уже сорок років, Понтуазо, який з невідомої причини намагався прибрати його, перш ніж загинув у підірваному гелікоптері, всі ті безіменні поранені, підсмажені в розпалених гасом нетрях. Величним переможцем цієї баталії був Морван. Він повернув собі контроль над власним минулим.

Ерван розплющив очі. Падре вже розвів багаття й поставив на нього казанок без ручок. Він саме перевертав у казанок бляшанку з томатним соусом. Справжній сюрреалізм.

— Що на вечерю? — без жодної іронії запитав Ерван.

— Мавпятина. Але доведеться варити її добрі півгодини, щоб розм’якла.

Морван узявся нарізувати цибулю. Ерван укотре впевнився: джунглі — природний біотоп його батька. Це завжди було помилкою — приписувати йому певні складні амбіції, хитромудрі розрахунки. Макіавеллі з площі Бово,[96] ну-ну. Старий був диким звіром, хижаком, який любив самоту, волю й безсторонність тваринного існування. Вижити — так. Пам’ятати — ні.

Шеф-кухар поставив лише одне варте уваги запитання:

— Що конкретно ти хочеш знати?

Під дощовиком від Ервана залишився лише голос у пітьмі:

— Хто вбив Каті Фонтана?

— Я.

Розчарування. Уже давно він здогадувався, що життя медсестри забрала батькова жорстокість — та сама звіряча лють, яка отруїла життя йому, його братові, сестрі, а особливо матері. Але він передбачав, що ця історія обов’язково виявиться набагато збоченішою.

Морван, здавалося, відчув його сумніви й додав:

— Я був зброєю, а замислили цей злочин Меґґі й де Пернеке. Вони скористалися моїм божевіллям для власної мети. — Старий підкинув хмизу в багаття, далі в його світлі по-театральному комічно подивився на свої мідно-червоні руки. — Та все одно: справу зробили ці брудні лапи вбивці…

Ерванові кортіло засміятись, але надто боліли голосові зв’язки: щосили дер горло у шахтарському містечку, наковтався болота, надихався диму.

— Де Пернеке був молодим психіатром без нормальної практики в Лонтано, — вів далі Старий. — Я ніколи не розумів, як він опинився в цій дірі, але, на мою думку, через якісь проблеми в Бельгії. Він працював із пацієнтами в дуже своєрідний і доволі ефективний спосіб. Але той псих прагнув відплати — не лише бабками: владою, жінками, кров’ю. Він також хотів розширити свої знання: ми всі стали його піддослідними кроликами. Він тримав Лонтано в жмені: зізнання дружин, які трахалися з ким попало, мегаломанія, що переслідувала чоловіків докорами сумління, або ненависть до чорних, невротики всіх сортів, психопати, одержимі… Він із кожного витягував таємниці, займався своїм дрібним шантажем, збивав грошики, домагався впливу. Так само контролював молодше покоління — особливо «Саламандр», адже сам постачав їм психоделіки, виготовлені у підвалах клініки Стенлі. Він і безкоштовно їх роздавав — корчив із себе просунутого психіатра, спав із усіма вдячними дівчатками. Але віслюк завжди йде за морквою, яку не може з’їсти. Цей мудак упадав за Меґґі, а та тільки про мене й марила…

— А коли ти повернувся до Каті…

Морван не відповів — поринув у власні думки, та раптом стрепенувся й продовжив:

— До цього я ще дійду. Ситуація була така: Меґґі хотіла мене, де Пернеке хотів Меґґі, а я залежав від милості психіатра. Ти собі не уявляєш мій тодішній стан: я страждав через галюцинації, чув голоси. Навіть Травень 1968-го відкинув мене, ніби скаженого собаку. У Ґабоні я трохи заспокоївся, але коли зустрів Каті, напади поновилися й посилилися. Я не тямив, що роблю. Я її бив, душив, хотів пошматувати. Я водночас любив і ненавидів її. У Порт-Жантіль не раз втручався Ді Ґреко, аби запобігти катастрофі.

Ді Ґреко: Ерван майже забув про цього старого привида. Утім, він також по-своєму належав до жертв із батькової історії.