Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Уперед, — похмуро наказав Ерван.

За стіною високих трав відкрилася простора галявина. Усе було чорне: дерева, чагарники, трупи, латерит. На місці вибухів залишилися кратери. Пальми стояли без листя. Жодної живої душі. Лише небіжчики, деякі в однострої, інші в різнобарвному одязі. Близько сотні в полі зору. Над ними темними хмарами кружляли мухи, але першість належала падальникам, які вже почали бенкет з очей і геніталій.

Трохи далі натрапили на живих, чи майже мертвих. Зомбі з непевною ходою, які штовхали поперед себе тачки, куди складали зброю, набої, чоботи, уніформу. Крали й обереги, талісмани з шиї мертвих — утім, як на стороннього спостерігача, не надто ефективні.

Ніхто не зважав на Ервана з Сальво. Нарешті вони дісталися селища. Бляшані дахи переливалися відтінками іржі та лишайників. Стіни з дощок, шлакоблоків і саману якимсь дивом трималися купи. Тут життя пожвавішало. Із лазаретів лунало завивання, звідти виринали чоловіки з голим торсом або в подертих хірургічних халатах, вихлюпували кров із мисок. Жінки в каптурах, подібні до ворожок з іншого берега, носили інструменти — пилки, топірці, мачете, які свідчили про брутальну хірургічну боротьбу з одним-єдиним ворогом — гангреною.

Жодного натяку на однострій. Самі лишень хуту, ніби мексиканські бандити, з патронташами й босоногі. Вони самі перев’язували собі рани, з порожніми поглядами курили чи пиячили. Їхня втома здавалася чимось більшим за недосипання або фізичне виснаження — такою собі душевною кровотечею, якої ніщо не зупинить. Утім, у глибині їхніх зіниць жевріло й дещо інше: воно змушувало боятися ще одного вибуху просто перед носом.

— Спитай у них, де Фостен, — наказав Ерван.

— Патроне…

— Виконуй.

— Вони оглухли, патроне. Від бомб.

Ервану зненацька захотілося розсміятися.

— Треба просто говорити гучніше, — сказав він, пристосовуючись до обставини.

Сальво звернувся до групки чоловіків. Вони почали горлати суахілі чи якимсь іншим діалектом. Ерван, тримаючи палець на спусковому гачку, подумки, ніби мантру, повторював своє рішення: востаннє ризикнути власною шкурою — можливо, й намарне — аби скласти докупи останні фрагменти правдивої картини подій. Запізніле світло давно згаслої зірки часом таки вдається побачити на Землі.

— Кажуть, він отам, — переклав Жовта Майка. — Кажуть, учора багато жертв було. Мефісто стррашенно злий. Не дуже гарна ідея його…

До них підійшов хлопчина років дванадцяти в береті й із «калашем». Напівзаплющені очі, змарніле обличчя, цілковито обдовбаний вигляд.

— Малий може нас відвести, — пояснив Сальво.

— Ходімо.

Шахтарське селище поки не так потонуло в рослинності, як місто на іншому березі. — вочевидь тут досі жили люди. Тісні вулички, благенькі бараки, відходи біля порогу — все це нагадувало нетрі в будь-якому куточку світу.

Ервана опанувало відчуття нереальності: озброєні воїни, обвішані талісманами, стовбичили на ґанках, ніби ледачі торговці. Багниста земля, всіяна гільзами й сміттям, сморід трупів, що змішався із запахами природи, мовчання вцілілих, які більше не чули пташиного співу, криків мавп на вершечках дерев…

Кілька хвилин йшли цим лабіринтом — добровільно просто у вовчу пащеку, — поки опинилися на площі, оточеній халупами зі збляклими дерев’яними табличками.

— Це що таке?

Групка солдатів з готовністю розступилася, й вони побачили чоловіка — без сумніву, Фостена Муньясезу — ледь Ерван поставив запитання. Фостен сидів за дошкою, покладеною на триноги, заваленою мапами, заставленою пляшками з пивом. Мабуть, це й була штаб-квартира кампанії.

Вигляд Мефісто цілком відповідав його діяльності: куций зріст, тільник і штани від якогось спецодягу, обвішаний золотими прикрасами й талісманами з кісток або мушель. Сірчані очі, пошрамована пика. Важко визначити вік, але точно за п’ятдесят. У цих краях людина з іміджем безсмертного. Тривалість життя тут здебільшого не перевищує двадцяти років.

Мефісто ніби слугував за протилежність Духові Мертвих. Тутсі був високим і тонким, цей — кремезним і широкоплечим. Очільник ФЗВК мав обличчя гостре, мов лезо дротика, а голова у цього — ніби з пом’ятої бляхи. Перший виріс у долині, другий дозрівав у норі. Обидва втілювали найгірші стереотипи стосовно своїх народностей.

Ерван ішов крізь мовчазний стрій ворогів. До Фостена залишалося всього кілька метрів. Ніхто не забрав у нього зброю: він тримав автомат дулом донизу, щоб показати свої мирні наміри.

— Шо він хоче, тойво мзунґу?

Погана французька, акцент такий, ніби склади пропололи. Це теж не схоже на ватажка тутсі.

— Я прийшов поставити тобі кілька запитань.

Фостен захоплено свиснув. Очі в нього були такі червоні, ніби купалися в підливі з-під ростбіфа.

— Ти журналіст?

— Ні, флік. Із Парижа.

— Гарне місто!

Голос чорного гуркотів, ніби бетонозмішувач.

— Я прибув із того берега, — вів далі Ерван, не виказуючи розгубленості. — Кілька разів ризикував своєю шкурою, аби дістатися сюди. Тепер я хочу відповідей.

— Яких?

— Променисте містечко й смерть Каті Фонтана.

Ерван готувався до вибуху сміху, але чорний диявол замислено насупив брови. За мить у його вампірських очах загорівся вогник.

— Ти син Морвана?

Навіть у такому хаосі його подібність до батька була найліпшою запорукою довіри.

— Старший. Я народився в Лонтано.

Вуста Мефісто скривила глузлива посмішка. Цей військовий ватажок мав два козирі: жвавий розум і здатність до пристосувань.

— Нащо мені відповідати?

Ерван вказав на Сальво і його валізку.

— За бабки Духа Мертвих. Ми принесли їх тобі.

— Того тутсі вже немає.

— Скажемо так: це його спадок.

Фостен розреготався, сміх відразу підхопили галасливі мавпи в кронах дерев.

— Ох, братику, ну ти р-реально…

Зненацька він замовк: у небі почувся гуркіт гвинтокрила.

— Понтуазо… — пробурмотів Ерван.

Він майже забув про своє прохання. Гелікоптер не нагадував машину рятувальників. Корпус, оснащений кулеметами й ракетницями, схиляв до іншої думки: сто відсотків знищення, нуль відсотків уцілілих. «Апач», озброєний до зубів.

— Біла