Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— А що з «Вентімільєю»?

— Не дочекалася.

Морван недобре засміявся:

— Ну, курчатко моє, тобі пощастило, що я вже пливу по тебе.

— Що?

— Думаєш, я дозволю, щоб ці дикуни тебе вколошкали?

— Не надсаджуйся марно. Я телефонував Понтуазо, начальнику штаб-квартири МООНДРК у Лубумбаші. Мене витягнуть звідси за кілька годин.

Непогано: у катанґзьких джунглях сили ООН, хоча їм і платили мільйони, щоб не робили зайвих рухів, були єдиною організацією, якій можна було довіритися. Морван бачив квебекця лише раз: міцний, ніби сейф, із рисовим пудингом на голові, говорить незрозумілою мішанкою. Нема змоги дізнатися, чого він вартий: доведеться зважувати реальні справи.

Міркуючи про все це, він милувався краєвидом. Моточовен розсікав хвилі, вимальовуючи обабіч носа двоє крил із золотавої піни. Морван цілу ніч очікував цієї миті — світанку. Савана до самого обрію жевріла в казковому розсіяному світлі.

— О котрій вони вирушають?

— Уранці. Гвинтокрилом. Мають мені зателефонувати.

Понтуазо не братиме «Пуму» — заважкий, надто гучний. «Апаче» або «Тигр» надто агресивні. Радше «Дельфіна», бо тоді його місія буде схожа на рятувальну операцію у відкритому морі. Хай там як, а коштуватиме це дорого, і все через дурника, який подався у зону бойових дій. Це ще не рахуючи того, що якийсь навіжений із РПГ може взяти їх на приціл — на катанґзьких теренах і не таке траплялося.

— Де саме ти окопався?

— У пні.

Морван пирснув — не слід відмовляти собі в такому задоволенні, коли з чувака глузує сама Африка.

— Не ворушися. Я буду в Лонтано вранці.

— Батьку, я ціную твої зусилля, але можеш повертатися, звідки приплив.

— Як на мене, ти не в тому становищі, щоб викаблучуватися.

— Я ж тобі сказав, що Понтуазо…

— Незайве, якщо ми обоє підітремо тобі сраку. Сиди, де сидиш, і спокійно чекай на мене.

— Ні. Я ще маю де з ким зустрітися на тому березі.

Фостен Муньясеза.

— Якби ти був песиком, давно б отримав по морді. Коли ти вже заспокоїшся, Господи Боже? Думаєш, можеш гратися собі в маленького Меґре, шукати, блядь, вітра в полі під свист снарядів? Поки по тебе летять гвинтокрили, що коштують кілька мільйонів євро за штуку, й поки твій старий батько пливе до тебе на сраній довбанці?

Настала Ерванова черга сміятися: здавалося, його потішив контраст між засобами МООНДРК і його батька.

— Кажу ж, що ціную твою турботу й…

— Хто твій свідок? — запитав Ґреґуар, уже знаючи відповідь.

— Мефісто, шеф Інтерагамве. Гадаю, це ім’я тобі щось говорить.

— По-твоєму, з нього можна щось витягти? — батько й оком не змигнув.

— Варто спробувати.

— І як збираєшся його шукати?

— Орієнтуватимуся за трупами.

— А перетнути річку?

Ерван не відповів, вочевидь усвідомлюючи власну безпорадність. Але на цю останню перешкоду Морван не надто розраховував: цей упертюх знову щось вигадає.

— Раджу тобі не вистромлювати носа з твого пенька, — повторив він. — Не випробовуй удачу. Ти й так уже давно вичерпав ліміт.

Раптом човен сповільнився. Вони запливали під склепіння з листя. До гуркотіння мотора домішувалися крики мавп, посвист птахів. Господь розвів перед ними руки й запросив до себе: вони проникали в храм. Стрілчасті арки, вітражі на верхівках крон, пахощі ладану, що линули від гнилої кори. Коли Африка переходила ось так від безкрайого до інтимного, від бездонних небес до світлотіні сповідальні, її могутність стискала горло. У Європі майбутнє читали за лініями долоні. Тут — за прожилками на листі.

— Я прочитав твоє досьє, тату…

Ерван говорив серйозним, майже урочистим тоном.

— Яке досьє?

— Складене де Пернеке.

Ґреґуар завжди знав, що цей документ існує, — шукав його тижні, місяці після втечі того виродка. Врешті виснував, що бельгієць прихопив досьє з собою. Ще одна помилка…

— І що? — запитав він безбарвним голосом.

— Я прочитав історію про Шампено.

Морван зосередився на краєвиді, щоб більше нічого не чути. Човен знову виплив на сонце. Він, здавалося, летів до світла, ніби на картині Шагала. Ґреґуар мружився від гарячих променів мідної барви. І раптом відчув, що син замовк.

— Не потикайся нікуди зі свого сховку, — ще раз наказав він. — Я тебе заберу.

Він відімкнувся й стулив повіки, щоби порожнечу в ньому заповнили стакато двигуна й шурхотіння хвиль. Відчував вібрацію нервів, запах бензину мовби проникав крізь шкіру, піна летіла в обличчя… Сальво отримає на горіхи. Одним пострілом убити щонайменше двох зайців: забрати сина й знищити Мефісто — на згадку про старі добрі часи. Той хуту не просто небезпечний свідок: він рідкісний покидьок із сотнями смертей на сумлінні. «На одного хуту менше — на одну квітку більше», — кажуть тутсі.

Він також відчув, що річка змінилася. Тепер її води були чорні, мов потоки теплої паркої смоли. Брудно-бежева піна заляпувала очі. Морван підняв голову: надходили ранкові грози, повільний кортеж темних думок і пророцтв у стилі Кассандри.

Смерті він не боявся. Лише суду.

Ерване, що саме ти знаєш?

Ерван знайшов іншу стежку вздовж річки, так само захищену щільними стінами високих трав. Інколи він чвалав по кісточки в болотистому намулі, інколи — в червоному слизькому латериті. Дихати доводилося туманом з краплями води. З-під опущеного каптура він уважно видивлявся, куди ступнути. Часом відволікали краплі, що коли-не-коли зблискували в повітрі й падали на поверхню води.

Звідтоді, як залишив свою схованку, він не бачив жодного човна й нікого не зустрів. Сальво розповідав, що колись з одного