Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Ерван описав, що бачив (або про що чув) з арсеналу: міномети, ракетні установки «Javelin», РПГ,[86] автомати — серед іншого МК 12. Понтуазо також розпитав про ФЗВК та стан особового складу після сутички. Ерван назвав приблизну цифру. Промовиста тиша в слухавці: квебекець отетерів. Ерван скористався нагодою, аби повернутися до своєї проблеми: більш ніж кілька годин він не протягне.

— Я маю на увазі, не проживу.

— Ну тоді кабздець тобі, холера!

— Але це ваш обов’язок…

— Обов’язок, срака-мотика! Втрапив ти в халепу зі своїми дурощами, але гадаєш, у мене інших справ нема, га?

Ще одна тирада. Військовий горлав так, що їх могли почути.

Коли вже Ерван перестав на щось сподівався, Понтуазо вимовив магічну фразу:

— Не рипайся, ми вирушаємо.

— Вам передати мої координати?

— Я їх маю: «Іридіум» визначає твою локацію.

Отакої. Значить, його батько від самого початку точно знав, де він перебуває. Яка наївність: Старий весь час за ним стежив. Трохи запізно обурюватися. Навпаки: він міг перетнути річку, перейти на територію хуту, Понтуазо все одно його знайде.

Оонівець сипнув ще жменю лайки й нарешті пообіцяв подати сигнал вранці. О першій по півночі, досі зіщулений у своїй брудній дірі, Ерван ущільнив листяне покриття, яке слугувало за дах, і наважився ввімкнути ліхтарик на чолі. Час переходити до другого акту: досьє про походження Морвана.

Ось чому за шість годин Ерван уже був іншою людиною.

Нарешті він знав, ким був його батько.

На початку 1971 року психіатр Мішель де Пернеке провів у Франції розслідування стосовно пацієнта, який дуже його інтригував. Певно, він заплатив детективу, попросив якогось колегу або ж дав завдання команді студентів — хай там як, а розслідування провели вичерпне. Поліційні рапорти, вирізки з газет, свідчення, витяги з бюро реєстрації шлюбів, висновки експертів: досьє містило все, щоб до найменших подробиць відтворити страхітливе дитинство Ґреґуара Морвана.

Усе почалося з Другої світової війни. Не з тієї провальної війни, яку Франція так кепсько намагалася вести проти Німеччини, не з висадки військ у Нормандії, навіть не з підпільної боротьби Опору. Просто з похмурого, безликого і, можна сказати, банального періоду окупації. Чорний ринок і зелені уніформи, колаборація і компроміси. Дія відбувається в Шампено, що в Пікардії,[87] поблизу Нуайона: сім тисяч жителів на той час. Нічого особливого, якщо не враховувати окупації від 1940 року, після прориву фронту Вейґана. Упродовж чотирьох років там ходять під німецьким ярмом (у Комп’єні, за тридцять кілометрів звідти, розташовується перший штаб німецького високого командування) і знаходять спільну мову з ворогом: адміністрація не висовується, сільське господарство годує фріців, місцеві лояльно ставляться до завойовників. Після Визволення усі віддаються веселощам. Із війною провалилися, з миром не провалимось. Ті, хто досі гнули спину, відкривають у собі несподівані запаси патріотизму — і реваншистського духу. Тож Шампено посідає сумне перше місце за числом поголених жінок на душу населення, тих, які «спали з фріцами».

Серед них — Жаклін Морван, двадцять два роки, секретарка у штабі Вермахту в Нуайоні. Після Визволення її затримують за «змову з ворогом» та «горизонтальну колаборацію», як тоді казали. У вересні 44-го її витягають із камери, аби судити на шкільному подвір’ї. Публіка казиться. Її роздягають, голять голову. Кілька чоловіків вирізують їй ножем свастику на лобі, далі групка ентузіастів (включно з жінками) веде її до межі міста, щоб закидати камінням. Коли від нещасної залишається суцільна відкрита рана, ті хлопці мочаться на неї і залишають помирати на узбіччі.

Її злочин: молода друкарка впродовж двох років підтримувала романтичні стосунки з офіцером Гансом Юрґеном Гергоффером — головним заняттям якого було письменництво, капітаном, прикріпленим до господарчого відділу Вермахту, керівником служби постачання німецьких військ у Пікардії. Іншими словами, фріц як фріц, ні кращий, ні гірший за решту, але Жаклін у роки ідилії ні на що не скаржилася.

Навесні 44-го Гергоффера відрядили на російський фронт — більше про нього ніхто не чув. За кілька місяців Жаклін дорого заплатила за свій гріх, але не померла. Вона доповзла до фермерського будинку, успадкованого від батьків. Історія замовчує, як вона вилікувалась і прогодувалася, але щойно звелася на ноги, щільно забила двері й вікна своєї оселі та замкнулася в ній.

Час ішов. Змучені докорами сумління, мешканці Шампено щотижня приносили їй харчі, одяг, цигарки, дрова, передавали все це крізь кватирку. Її Жаклін погоджувалася відчиняти, щоб отримувати все необхідне для життя. Ніхто її не бачив. Ніхто з нею не розмовляв. Вона — таємниця цього села. Предмет сорому та каяття. Годуючи її, селяни намагалися спокутувати свою провину.

До її присутності звикли. Про неї говорили як про жебрачку, вигнанку, потвору. Її будинок стояв у місцині, майже зусібіч оточеній лісом, і всі обминали його — 1947-го навіть проклали інший шлях, аби ще більше віддалитися від неї. Інколи на посиденьках біля каміна про неї розповідали моторошні історії. Подейкували, що вона з'їхала з глузду, що досі голить собі голову, шрамує себе ножиком, подібним до серпа, який подарував її фріц. Казали, що інколи можна почути, як вона марить у своєму лігвищі, співає німецькою, сміється, плаче, виє.

А найчастіше розповідали про її дитину.

Ця чутка зринула ще 45-го: завагітнівши від свого німця, Жаклін вочевидь народила сама у своєму свининці — від будинку ширився запаморочливий сморід. Дехто згадував крик немовляти, інші розповідали, що бачили силует: щось маленьке хутко оббігало будівлю на світанку. Стверджували також, ніби жінка просила хлопчачого одягу.

Із роками проблема пані Морван поглиблюється. На кожному засіданні ради регіону на порядку денному стоїть питання Жакі — всі й далі називають жінку так, як у ті часи, коли п'яти їй лизали за свіже масло: чи варто вдертися до її бараку? Чи слід повідомити соціальним службам? Долучити сили підтримання правопорядку?

Нарешті муніципалітет вирішив діяти… 1952 року жандарми вибили двері та знайшли силу-силенну сміття. Увесь будинок забитий відходами. В одній кімнаті біля матері, померлої вже кілька тижнів тому, сидить німий, напівроздягнений хлопчик. Тіло Жаклін