Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Це, мабуть, була найтяжча для Ервана частина підшивки: пожовклі вирізки з преси, обкладинка газети новин «Хто? Детектив». Цілу ніч він повертався до цих знімків: тіло матері, хлопчик, загорнутий у ковдру, бридка халупа. При світлі ліхтарика змушуючи себе вдивлятися в ті знімки, він намагався переконати себе, що напіврозкладений труп належав його бабусі, що диким дитинчам, яке блискало з-під ковдри божевільним поглядом, був Ґреґуар Морван, Падре.

Шпик чи шпики де Пернеке запопали звіти соціальних служб, психіатричні висновки. Таким чином можна було відтворити перші роки життя того, кого ще не звали Ґреґуаром — сам він знав себе лише під іменем, яке дала мати, «Kleiner Bastard», німецькою «маленький виродок», «маленький байстрюк».

Під час зустрічей із лікарями психічно травмований малий з натугою висловлювався французько-німецьким суржиком. Він по краплині вичавлює з себе подробиці: мати, яка блукала будинком у своєму вічному страшенно брудному халаті, її поголена голова (вона й далі голилася, а пізніше почала змушувати малого голити її), свастика на лобі, вкрита шкоринкою засохлого гною, їхнє тваринне життя серед екскрементів.

Жаклін жила в іншому світі — марення про помсту селянам, божевільне кохання до її фріца, огида до дитини, яку вона мучила, але яку часом ототожнювала зі своїм коханцем. Між рядків проглядало сексуальне насильство. Деякі пасажі з протоколів виявилися нестерпними: як вона припікала його цигаркою, різала, ганяла крижаним будинком, серед сміття, намагаючись «дещо з ним зробити».

Дитину віддали під опіку держави. У документах не вказано, чому його назвали Ґреґуаром. Після кількох місяців у дитячому психіатричному інституті його помістили до сиротинця неподалік Суассона, потім до інтернату в Бове, а далі хлопця всиновила сім’я з паризького передмістя. У досьє були згадки про ці роки інтеграції: Ґреґуар соціалізувався, але так і не наздогнав однолітків у навчанні.

Ерван міг уявити, що могло діятися в мозку хлопчини, який витримав таке: травми, психічний розлад, фрустрація — і все це неодмінно виливалося в божевільну жорстокість. Власне, записи з навчальних закладів вказували на різні негаразди — лайку, крадіжки, бійки.

Зрештою, отримавши атестат про освіту, Ґреґуар пішов до війська та став патрульним — тоді ця посада ще називалася «охоронець правопорядку». Він ступнув на шлях істини. Завдяки уніформі й дисципліні повернувся до нормального життя, принаймні напозір.

Тепер Ерван міг оцінити брехню, яку все життя чув від Старого: той придумав собі бретонське походження, втішався вигаданою належністю до шляхетного роду, він, маленький байстрюк, дитя зради й ганьби. Не менше непокоїло й дещо інше: до Ервана ці сторінки вже читав де Пернеке, і він помережив їх нотатками, підкреслив певні абзаци, додав коментарі на берегах. Психіатр був зачарований цим хрестоматійним випадком: він зробив Ґреґуара, юного фліка, заблуканого в тропіках, своїм піддослідним кроликом, об’єктом вивчення — та експериментів.

Решта досьє вже менше цікавила Ервана: він упізнавав батька, яким завжди його знав. Спецагент-початківець, спраглий влади, готовий використовувати здобуту інформацію на користь різних сторін. Звіти служби безпеки та інших спецслужб свідчать, що в травні 68-го юний революціонер уже виступав як потрійний агент між троцькістами, СГД[88] та фліками-соціалістами, перш ніж ствердитися у власній ролі — під амфітаміном накинувся на демонстрантів-фашиків під час спільної акції з його нібито колегами з СГД. Тоді його ледве не звільнили з поліції — врятували дані, зібрані під час паралельної поліційної операції. Але Морвана вислали до Ґабона, щоб сформувати коло прихильників Омара Бонґо. Так народився легендарний Морван, гроза вбивць і таємний агент.

До світанку Ерван міркував над цією інформацією, постійно повертаючись до самого початку, до Kleiner Bastard перших років. Поки що він не думав про наслідки свого відкриття, але зробив просто приголомшливі висновки й по-іншому глянув на свого батька, монстра, материного ката, виродка над виродками…

Саме обмірковував усе це, коли завібрував телефон. Знадобилося кілька секунд, щоб це відчути, — у позі ембріона руки й ноги затерпли, втратили чутливість, — він повільно дістав пристрій зі змоклого наплічника й глянув на екран: батько.

Уже збирався прийняти виклик, та усвідомив дві речі.

По-перше, зійшло сонце.

По-друге, він плакав ридма.

Цілу ніч Морван спускався річкою на моторному човні разом із Кроссом та мовчазним капітаном — про нього легко можна було забути, якби не його вміння обходити пастки течій і порогів. Близько третьої Ґреґуар помітив, що син намагався зателефонувати — і він пропустив виклик! До світанку телефонував сам, але марно. Нарешті Ерван озвався.

— Яка там ситуація? — загорлав Ґреґуар без будь-яких преамбул.

— Гаряче. Тут суцільне лайно.

— Ми чули постріли.

— Зараз усе тихо.

— Ненадовго. Де Сальво?

— Ти знаєш Сальво?

— А сам як гадаєш? Що я збирався відпустити тебе саменького?

Виникла пауза, ніби Ерван зважував, на що купився. За цим Морван не жалкував: за своїми завжди слід наглядати. До того ж, його теж намахав цей баньямуленґе.

— Зник. Із купою бабла у валізці…

— Чийого?

— Духа Мертвих.

Не дивно: Сальво, напівконґолезець, напівтутсі, завжди був кур’єром, посередником між цими народностями, які ненавиділи одна одну. Так він одним пострілом убив трьох зайців: узяв грошики в Морвана за супровід його сина, в Ервана — за допомогу в розслідуванні, ще й дістався до Лонтано, аби доправити гроші за якусь контрабанду й забрати свій відсоток. Сюди можна було додати й четвертого зайця, адже він змився з купою бабок.

Ерван підтвердив — голос у нього був схвильований і водночас виказував цілковите виснаження.

— Не знаю, що собі думав той гівнюк… Проїхати зі мною такий шлях, аби зрештою останньої миті зникнути. Він запросто міг би від початку сісти зі своєю валізкою на літак до Європи.

Морван же розгадав план Сальво: смерть Ервана мала слугувати йому за димову завісу для зникнення — ніщо не відверне увагу ліпше за смерть француза. Що ж