Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Мефісто вже випростав руку й наступної миті натиснув на гачок. Пістолет лише клацнув.

Порожній магазин, соколику.

Хуту рефлективно помацав пояс, але Ерван націлив на нього свій автомат:

— Облиш, Фостене.

Той не вагаючись пожбурив зброю подалі й підняв руки, як дитина піднімає великий палець, аби зупинити гру.

— Кажи правду, — задихаючись, викрикнув Ерван. — Після цього можеш повертатися до своєї війни.

— Яку правду?

Хуту ледве дихав, але його розпашіле обличчя, залите кров’ю, засипане попелом, промовисто свідчило, що він може витримати й гірше. Це змалечку було роботою.

— Ніч 30-го квітня… — зі свистом прошепотів Ерван. — Променисте містечко…

На них замикалося смертельне коло. З охоплених вогнем хиж чулося завивання — поранені горіли живцем. Навіть на річці довкруж піроґ розливалися й спалахували маслянисті калюжі, коріння й корпуси човнів тріщали мов кістки.

— Ти таки справді син свого батька… — видихнув чорний. — Ти…

Куля пройшла крізь його сонну артерію, і з обох боків шиї бризнуло по фонтанчику. Фостен упав долілиць, руками стискаючи горло. Небо розітнула блискавка. Хмари почали плюватися мрякою, яка відразу загойдалася на вітрі, ніби завіса з нанизаних намистин. Шок скував Ервана. Гудіння двигуна. Із полум’я виплив човен. На борту — Морван у бронежилеті зі снайперською гвинтівкою в руці.

— Якщо маєш запитання, — загорлав він до сина, — став їх мені!

Ґаель не розуміла сенсу цього побачення.

Уявляла собі інтимну зустріч із Катцом, віч-на-віч, але Одрі наполягла на залученні до рандеву її колег. Флікиня побоювалася, що психолог помітив обшук у своєму кабінеті й запідозрив співучасть Ґаель. На додачу до всіх пересторог вона мала ще двох вірних охоронців. Хотіла романтичного побачення, та постала перед ризиком облави у стилі Бригад із пошуку та втручання.[93]

Простора еспланада поряд із Національним центром Жоржа Помпіду,[94] давала змогу згори бачити все й залишатися непоміченою, навіть коли там товклося багато люду. Ґаель змусила Одрі пообіцяти не втручатися — почувалася спроможною самостійно розговорити Еріка Катца. Планувала запропонувати йому спокійний ресторанчик у завулку, перпендикулярному вулиці дю Ренар, просто за музеєм.

Чатувала на розі вулиці Сен-Мартен, спираючись ліктями на парканчик біля краю тротуару, тремтіла, але налаштована була рішуче. Її бентежив лише мікрофон, прикріплений на грудях. По-перше, тому що довелося вдягнутися ледь не черницею — біла водолазка, чорний пуловер, — а по-друге, тому що її сеанс зваблювання мали прослуховувати.

Ще одна сигарета. Чи прийде взагалі той психолог? Чи помітить її почет? Люди Одрі, так само як і її улюблений тандем, розмістилися зусібіч від неї. Ґаель фліки здавалися не менш помітними за республіканських гвардійців.[95] Гнітило її те, що неподалік, у цегляній будівлі колишніх муніципальних купалень розташувався поліційний відділок.

Катца досі не було. Ґаель заходилася розглядати пістрявий фасад музею. Обожнювала цю дивну будівлю, подібну до чудернацького заводу з комунікаційними трубами, що виходять із землі, та косими хрестами, розцяцьковану, ніби іграшка.

І раптом помітила його. Катц, заклавши руки в кишені, зупинився біля головного входу, під величезною рекламною афішею виставки Сальвадора Далі.

Вона викинула недопалок і попрямувала до Катца. Він був, як завше, в своєму нетрадиційному шматті, водночас застарілому й стильному, яке носив по-своєму. Пояс тренча надто затягнутий, талія мов у оси, вигляд гестапівця.

Як він міг з таким іміджем сподіватися спокусити якусь it-girl? Але чи справді він збирався її спокушати?

Коли до чоловіка залишалося всього кілька метрів, у неї перед очима промчали кадри: він длубається в її сумочці, він карбує крок цвинтарем. За асоціацією пригадалися мумії в склепі, таємничий Том Санзіо, покупець матеріалів для бальзамування, непевна особа психіатра. Кивнула йому з думкою: Хто ж ти такий, сучий сину?

— Доброго вечора. — Ні поцілунку, ні рукостискання. — Дякую, що прийшли.

— Дякую за запрошення.

— Ви запропонували зустрітися тут: бажаєте піти на виставку? Вона зачиняється лише за годину.

— Я вже її бачила, дякую. Ми лише трішки погуляємо. Тоді повечеряємо.

— Як скажете, — погодився він, розвів лікті, але не витяг рук із кишень, тому здався ніби кремезнішим.

Ґаель знову опанувало дивне відчуття. Зараз бачила його ось таким, живим чоловіком, тимчасом як понад рік він залишався самими лишень голосом і постаттю за столом. Але Катц не виграв від цієї зміни: здавався непристосованим до сьогодення, зайвим у паризькій метушні.

Щоб надати собі серйознішого вигляду, Ґаель знову закурила, й вони попрямували до фонтану Стравінського. Катц роззирався довкруж. Невже вона себе виказала? Чи він зачув пастку нюхом?

— Ви зв’язувалися з моїм колегою? — запитав він не дуже впевненим тоном.

— Це вас більше не стосується, месьє психолог.

— Ваша правда.

— Я ще не телефонувала йому. Треба звикнути до думки, що доведеться змінити слухача.

— Але… як ви почуваєтеся?

— Гадаю, кілька тижнів ще протягну.

— Чудово.

Його тон заперечував твердження. Чи в неї параноя? Була переконана: психологам, як і дилерам, подобається відчувати, що пацієнти на них підсіли.

— Як справи у вашої сім’ї? — вона рішуче пішла в наступ.

— У моєї сім’ї? — здивовано повторив він. — Та… дуже добре.

Механічні скульптури фонтану вимальовувалися в темряві глянцевим полиском. На жаль, резервуар був порожній, вони стояли на сухому.

— Не можу пригадати, — не відступала Ґаель, — ваша дружина працює?

— Так… Тобто, ні… — пробелькотів Катц, уникаючи її погляду. — Вона має освіту психолога. Час від часу веде семінари.

— Скільки років ви вже одружені?

— Так давно, що я перестав лічити. Років із двадцять, думаю…

Вона ледь не кинула: «Чому ти брешеш, сволото?». Натомість жартівливим тоном поставила вже зовсім провокативне запитання:

— І вона дозволяє вам вечорами гуляти з молодою жінкою?

— Я