Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Людина-цвях ніби запропонувала мені вихід. Я зібрав валізи й утік до Конґо, аби віднайти спокій і врятувати кохану жінку. «Саламандри» ніби сприяли одужанню. Спершу Меґґі, потім де Пернеке: він давав мені пігулки, слухав мою маячню… Навіть розслідування, яке застрягло на місці, віддаляло мене від цієї хвороби: я був одержимий убивцею, і це відволікало від власного божевілля. Аж до новорічної ночі 1970-го.

— І повернення Каті.

Морван кивнув і вкинув цибулю в казанок.

— Утікаючи, я хотів врятувати її, захистити від своїх зривів, а вона взяла й приїхала. Ще сподівалася мене вилікувати. Навіть не знала, що сама була моєю хворобою…

Сестра Гільдеґард уже вимовляла цю дивну фразу. Що вони обоє мали на увазі?

— Коли Каті приїхала до Лонтано, я був щасливий, що кохана зі мною, але боявся знову зробити їй боляче. Та невдовзі знову почав її лупцювати.

— А лікування де Пернеке?

Морван повільно мішав своє вариво. Лапки мавпи з кігтиками час від часу спливали серед червоних пухирців.

— Цей гівнюк знав свою справу, але я й далі відмовлявся розповісти про своє дитинство. Воно так глибоко закопане в мені, що відкопати можна лише екскаватором. Але ж, за його словами, неможливо хоч трохи просунутися в лікуванні, якщо не відпустити це минуле, де закорінені всі причини. До пігулок і сеансів психоаналізу він додав гіпноз, але нічого не виходило. Тоді він звернувся до когось у Франції, аби той провів розслідування. Той хлопак прислав йому повне досьє. Насправді там не було нічого таємного. Я ж навіть імені не змінив. Вивідавши всю історію, де Пернеке легко второпав, як можна нею скористатися…

Ерван жестом зупинив його:

— Якось не врубаюся. Що конкретно він міг використовувати з історії твого походження? І для чого? Як це пов’язано з Каті?

— Це тому, що в теці бракує головного документа.

— Якого?

— Того, що я вкрав у де Пернеке ще тоді.

Старий заклав руку в нагрудну кишеню й дістав звідти фото з посвідчення особи — знімки у профіль і анфас з антропометричними даними, зроблені вочевидь із часів зачисток після Визволення.

— Познайомся: Жаклін Морван…

Ерван остовпів, глянувши на обличчя своєї бабусі: двійник Катрін Фонтана. Те саме овальне обличчя, ті самі ясні очі. Не потрібно бути Фройдом, аби збагнути, чому Kleiner Bastard водночас любив і ненавидів Каті Фонтана. Вона була воскреслим уособленням жахів його дитинства.

— Найдивніше, — вів далі Падре, — тоді я так глибоко сховав у голові ті гівняні роки, що навіть не бачив цієї подібності. А коли де Пернеке отримав цю світлину, то зрозумів суть моїх пекельних стосунків із Каті. Він навіть зляпав план, а надихнула його Меґґі.

— Який саме план?

— Меґґі була королевою Лонтано. Їй ніколи ні в чому не відмовляли. Вона не могла стерпіти образу, якої зазнала тієї новорічної ночі. — Каті відбила мене без жодних зусиль. До того ж, вона могла попросити в психіатра будь-що в обмін на свої пестощі.

— Ти маєш на увазі…

— Вони уклали угоду: ніч із нею за життя Каті. Де Пернеке спочатку переконав її, буцімто може змусити мене порвати з колишньою. Меґґі спершу хотіла впевнитися. Він посилив тиск на мене під час наших консультацій, накидався з цим фото матері, переконував, що проблема не в мені, а в Каті, що я мушу прогнати цей образ, який роз’ятрює мої давні рани… Коли він, урешті-решт, зрозумів, що не може змусити мене прийняти правду, то перейшов до важкої артилерії: почав підживлювати ненависть, яка мене спустошувала. Він тільки й торочив, що про катарсис. Переконував: я маю знищити це обличчя, відігнати цей образ, перекрити джерело мого божевілля. Я досі пам’ятаю, як він шепотів: «Ти маєш досягти катарсису, Ґреґуаре…».

Старий на кілька секунд замовк, далі продовжив мало не замріяним тоном:

— Ти знаєш, що писав Фройд Сабіні Шпільрайн, коханці Карла Юнґа?

— Ні.

— «Гадаю, що ви досі кохаєте доктора Юнґа, і ще сильніше, бо не здогадуєтеся про свою ненависть до нього». Я не шукаю собі виправдань, але сталося те, що мало статися. Тієї сумнозвісної квітневої ночі у мене був зрив, сильніший за попередні. Я задушив Каті, переконаний, що така ціна мого звільнення. Коли я стиснув пальцями її шию, то почув, як вона волає: «Kleiner Bastard!». Я хотів, аби вона замовкла, хотів завадити їй зробити мені боляче, хотів…

Морван перевів подих і тихесенько продовжив:

— Усе сталося в кімнаті Променистого містечка. Там я влаштував собі штаб. Сусіди почули крик, попередили нічного сторожа.

— Фостена Муньясезу?

— Атож. Він заскочив мене з ножем у руці, коли я вже поголив Каті голову й саме вирізував на лобі свастику. Йому вдалося зупинити мене, і він покликав де Пернеке.

Ерван усвідомив неочікувану деталь цієї справи: Тьєрі Фарабо, справжня Людина-цвях, ніколи не голив своїм жертвам голови, та легенда зберегла цю особливість через убивство Каті. Із цього факту випливав інший: Кріпо, друга Людина-цвях, знав цю деталь — і не дивно, адже дитиною він допомагав убивці під час жертвоприношень. Він знав, що Фарабо не практикував такого ритуалу; і все ж таки минулого вересня поголив голови своїм жертвам, ніби щоб передати Морвану сигнал: йому відомо все.

Батько поринув у задуму, й далі обертаючи ложку в казанку, ніби готував якесь відьмацьке зілля.

Раптом він здригнувся й знову заговорив:

— Де Пернеке припхався до Променистого містечка з Меґґі.

— Чому з Меґґі?

— Він ніколи в житті не розрулив би такої ситуації самостійно. А Меґґі єдина була в курсі.

— Було би простіше, якби тебе заарештували.

— Тобі реально треба мізки прочистити. Де Пернеке хотів переспати з Меґґі, а вона хотіла повернути мене. Тож слід було повісити це вбивство на єдиного можливого підозрюваного: Людини-цвяха.

— Як ви винесли тіло?

Ґреґуар підвівся.