Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Сідай.

Ерван умостився на камінь. Галявину смугували сліпучі промені, в яких проступала вся тканина лісу: порох, пилок, комахи… Далекий перегук птахів і мавп складався в контрапункт,[97] від якого, прислухавшись, нескладно й збожеволіти.

— Я чекаю на фінал історії, — сказав Ерван, відриваючи шматочок чікванґве та вмочаючи його просто в розігрітий учорашній соус — він і сам уже перетворювався на африканця.

Морван усміхнувся. Обличчя мав розслаблене, ніби завдяки зізнанню від чогось звільнився. За сорок років, прожитих із цією таємницею, знайшов єдиний спосіб поговорити про неї — побити дружину на згадку про старі добрі часи.

— Уже й нема чого особливо розповідати, — він і собі підніс шматочок до губів. — Тієї ночі де Пернеке зробив мені укол і я заснув у машині Меґґі. Прокинувся наступного ранку, там само, на задньому сидінні автівки, на березі річки.

— Де саме?

— Де Крефти мали ангар для човнів, за три кілометри від Лонтано. Там і зачинилися Меґґі й де Пернеке, аби понівечити тіло.

— І Меґґі також?

— Особливо Меґґі. Де Пернеке був страхопудом. Він не витримував ні фізичного насильства, ні вигляду крові. Можу тебе запевнити: то справа її рук. Вона ввігнала цвяхи, скельця, вирвала печінку й хребет, порізала вульву. Вона досконало знала modus operandi Людина-цвяха: була завжди в перших рядах, разом зі мною.

— Думаєш… ну… їй це сподобалося?

— Ти маєш на увазі, вона від цього потекла?

Друга котлетка з маніоку. Тільки не блювати. Ерван уже відчував, як глина в нього під ногами нагрівається й застигає. Опівдні вона стане твердою, ніби асфальт.

— А що з де Пернеке? Вона виконала… свою обіцянку?

— Меґґі отримала, що хотіла, тож вони переспали тієї ж ночі в одному з човнів у ангарі, скинувши тіло Каті на якомусь узбіччі. Я спав у тачці за кілька метрів звідти, накачаний наркотою до мозку кісток. Подобається тобі твоя сім’я, синку?

Ерван мав би жахатися, але відчував лише виснаження. Із болем так само, як і з усім іншим: за певним порогом тобі все байдуже, ніби під наркозом.

— Як ти відреагував, коли прокинувся?

— Меґґі блискуче зіграла свою роль: вдала, буцімто замаскувала тіло, щоб мене виправдати, але я не хотів жодних махінацій. Вирішив піти здатися. Але спершу мав зустрітися з де Пернеке, щоб зрозуміти, як він домігся, щоб я зовсім злетів з котушок.

Він запанікував, коли побачив мене, й виклав усю правду. Як маніпулював мною, вселяв упевненість, що смерть Каті стане моїм звільненням, як за допомогою ключового слова, «катарсис», заклав мені в голову вбивчий наказ. Щоби врятувати свою шкуру, він також розповів, що за всім цим стояла Меґґі: це вона спланувала смерть Каті. Я в це не вірив. Тоді він поділився подробицями: про їхню таємну угоду, про ніч, яку вони провели разом, коли залишили тіло в лісі. Я відлупцював його мало не до смерті, але все-таки не вбив. Хотів для нього не смертної кари, а щоб він довго мучився.

Я повернувся до Меґґі, щоб і в неї все випитати. Вона й не виправдовувалася. Тоді я пішов у джунглі, просто побрів навмання. Моє життя тієї ночі скінчилося: я був приречений на животіння в пітьмі провини й невгасимої люті…

Я хотів накласти на себе руки, але мав місію: зупинити справжньої Людини-цвяха. Ніхто інший не міг цього зробити. Це був мій борг перед жертвами, навіть перед Каті. Скінчити цю справу, а тоді вже порішити й себе. Я знову взявся до розслідування, вдав, ніби відношу смерть Каті на рахунок маніяка. Де Пернеке зник назавжди, а Меґґі по-тихому поклали в лікарню.

Я був сам не свій, сидів на пігулках, але почалися ще серйозніші проблеми — з боку де Крефтів… Коли батько Меґґі дізнався, в якому стані я залишив його дочку, то запропонував винагороду за мою голову. Я не встиг описати тобі того, хто пізніше став моїм тестем, але він належав до серйозної породи: жорстокий, владний садист, прихильник помірного інцесту з метою збереження раси. Чорних у шкалі еволюції ставив трохи нижче за мавп і вів на своїх землях феодальну, криваву політику… Справжній мерзотник. Коротше, у протистоянні з Білими Будівельниками, які от-от мали схопити мене за сраку, я не мав жодних шансів. Вони були мисливцями, озброєними до зубів, і знали савану не згірш за чорних. Моя доля вирішувалася ними.

Ерван слухав, ніби дитина, заворожена казкою, — та й далі машинально ковтав шматки їдла з запахом кізяка.

— Як ти з цього виплутався?

— У мене були два козирі. У першу чергу, длубаючись у їхньому минулому, я дізнався чимало таємниць про ці сім’ї — звірства, яких ліпше було не розкривати ні Мобуту, ні міжнародній пресі. Іншою моєю перевагою було знання справи Чоловіка-цвяха. Я тоді ще не викрив його, та ніхто не сумнівався, що тільки я здатний його схопити. Білі помилували мене в обмін на дві обіцянки: по-перше, стратити вбивцю, коли знайду його; по-друге, взяти шлюб із дочкою де Крефтів, щойно справу закриють. Оголошення про це мали надрукувати кров’ю чаклуна.

Ерван перестав жувати: історія, хай навіть цілковито збочена, дотепер мала свою логіку, але на цій точці механізм застряг.

— Чому вони хотіли, аби ти одружився з Меґґі?

— Бо вона цього прагнула, а для батька бажання доньки були наказами. Що ж до Людини-цвяха, то знадобилося ще два вбивства, аби я викрив цього психа, який робив собі щеплення від правця після кожного злочину. Вбивство Каті розлютило Фарабо до оскаженіння. Він почав убивати абикого — Колетт Блоке і Ноорче Ельскамп не належали до сімей Будівельників — і ще в більш варварський спосіб, якщо можливо його уявити.

Коли глибоко в джунглях я віч-на-віч зіткнувся з Фарабо — не зміг його вбити. Може, якась солідарність скажених псів. Я пожалів цього нещасного навіженого. Як і я, він виявився лише покинутим хлопчаком, над яким дорослі чинили фізичне й