Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Баррер і Чоловік-цвях? Про якого саме вбивцю йшлося? Африканського? Паризького? Чому Анн Сімоні ходила до неї як пацієнтка? Чому в неї також були відомості про Людовіка Перно? Чи заманила вона до себе Ґаель і як це зробила? Чи виконувала накази когось, хто волів залишатися невідомим?

Людина-цвях жива…

Вони мусили починати з нуля. Дізнатися, про що хотіла поговорити психолог. Поки що — жодної причини для перегляду результатів Ерванового розслідування, в ході якого доведено провину Кріпо. Радше слід вписати в цю історію божевільну психіатриню. Чи знала вона Філіппа Кріслера? Або ж когось із чотирьох підозрюваних, кожен з яких вважав себе Людиною-цвяхом після введення її кісткового мозку? Розслідування виявило купу психів, які йшли слідами нґанґи…

Окрім цих запитань, Ґаель також глибоко тривожив ще один факт. Майже фізичний біль. Усвідомлення, що вона понад рік звірялася самозванцеві — як виявилося, ще й жінці. А та вислуховувала її історії, її відверті зізнання: неначе павук, затягувала жертву в свої липкі тенета. Тепер Ґаель роз’ятрювала власні рани, пригадуючи жіночні риси, які завжди дивували її в Катці. Незвичайне обличчя, високі комірці, ніби в старомодного бухгалтера, які, певно, ховали шрами, що залишилися після невдалого самогубства. Задовгі пальці, що нагадували рачині клешні, голос без будь-якого тембру, змішування відкритих і закритих складів… Як Ґаель могла виявитися такою сліпою? Ерік Катц завжди був трансвеститом, тільки справжня й вдавана стать тут мінялися місцями.

Намагалася уявити собі таємне життя Ізабель Баррер — за кулісами її безуму. Немов бачила, як та заходить до склепу Юссено на цвинтарі Ліля, витягає тіла з домовин, дістає нутрощі, бальзамує мерців, замотує в бинти, просочені смолою, поєднуючи знання медика з інформацією про поховальні ритуали в Стародавньому Єгипті. Уявляла ту жінку на колінах біля аналою, до якого вона ставала, спершу зазирнувши до кожної труни.

Найгірше, що Ґаель почувалася в чомусь подібною до тієї схибленої. Вона також кілька разів потрапляла до Ц3П, потім її переводили до лікарні Анрі-Е з кімнатами-ізоляторами й ліжками, які оснащувалися ременями. Батько також відвозив її до найпрестижніших клінік, зокрема й до «Феянтін».

А тепер?

Ситуація розв’язалася швидко. Одрі більше не мала жодних засобів для розслідування, а Ґаель вказали її місце: виперли за двері. Вона сподівалася лише на дві події: на повернення брата або на чергову катастрофу, хоч би що то було. Страх схожий на мороз: потрібно рухатися, діяти, аби він тебе не заполонив.

Хай що мало статися, Ґаель була згодна.

77

Опівдні, як і очікувалося, вони досягли зони копалень.

Цілий ранок піроґа розсікала бурі хвилі, ніби ґріндер — шишки канабісу. Ерван сушив собі мізки батьковими зізнаннями. Про те, щоб заарештувати його за юридичною процедурою, не було й мови. Усе відбувалося на території Конґо-Кіншаси. Та й минуло вже сорок років: тобто з точки зору закону — кілька століть. А головне — ані найменшого доказу, окрім зізнання, якого Старий не повторюватиме.

Справжня проблема полягала в іншому: винний, чи не винний? Ерван був єдиним його суддею, водночас уособлював суддю, прокурора, адвоката й присяжних. Коли починав цю рольову гру, голова, здавалося, от-от мала вибухнути. Найнесподіваніше, що весь процес перевернувся догори дриґом. Його батько, ниций убивця й шпигун, кат їхньої матері, перетворився на жертву — свого дитинства, психічних розладів, дуету схиблених збоченців… Винний, чи не винний?

— Скоро прибуваємо, — оголосив Морван. — Натягуй бронежилет.

Ерван, уже вбраний у рятувальний жилет, вмирав від спеки, тому не поворухнувся. Насправді він більше не мав сили, аби турбуватися бодай про щось.

— Надягай, — наполягав Ґреґуар. — Не час розслаблюватися.

— У цій місцевості також бачили війська?

— Не ті, що ти знаєш. Май-май, кадоґо не менш небезпечні, але не такі помітні. Вони радо зустрінуть нас на пристані…

Ерван підняв погляд, передовсім побоюючись нового гелікоптера МООНДРК. Блакитні берети, безперечно, мститимуться за смерть свого командувача.

Ця думка потягла за собою інше запитання: чому Понтуазо хотів його вколошкати?

— Квебекець торгував зброєю, — пояснив Морван, похмуро всміхаючись. — Це він організував різанину останніх двох днів, озброївши тих дикунів. Не знаю, як він це прокрутив: викрав частину свого ж таки майна, аби перепродати озброєним угрупованням. І це він убив Монтефіорі, замішаного в схемі. Ти покликав на допомогу свого найзапеклішого ворога. Для нього ти був лише свідком, якого необхідно прибрати.

Доводилося прийняти й цю сагу з хаотичним сюжетом, у якій поступово спадають маски.

— Звідки ти все це знаєш?

— Від твого брата. Він відкопав сенсацію за десять тисяч кілометрів звідси.

Ерван не бачив жодного зв’язку між пеклом на річці та Лоїком, але не допитувався. Урешті-решт, цікавило його інше.

— Скільки часу до прибуття? — запитав він.

— Півгодини.

Достатньо, аби повернутися до теми Людини-цвяха:

— Розкажи мені решту.

— Що саме?

— Цього ранку ти сказав: «Білі Будівельники відмовилися від своїх планів страти, коли дізналися, що Фарабо нічого про них не скаже». Що конкретно він знав? За словами сестри Гільдеґард, він сам належав до кланів засновників…

— Я тобі вже казав, — зітхнув Морван. — Тоді я добряче покопав у історії цих сімей. Гідно поцінував їхню кровожерливість. А ще я дізнався, що ті психи вірили в магію йомбе. Вони всі задурили собі голови анімістичними забобонами, вважали себе проклятими. Виїхавши з Нижнього Конґо, уклали угоду з чаклунами, щоб їм дали спокій на новому місці.

Ерван відчував щось подібне до сп’яніння. Ця справа діяла мов наркотик чи алкоголь. Що більша доза, то важче втриматися на ногах… І прагнеш більшого. До чого дійде ця історія?

— Яку саме угоду?

— Вони мали віддати дитину. Класична вимога жерців-фетишистів. Ворожбити беруть данину живою плоттю.

— Ти маєш на увазі…

— Перш ніж виїхати з Майомбе, вони залишили там одного зі своїх малих. Майбутнього Тьєрі Фарабо.

— Чий це був син?

— Я так і не дізнався. Перевернув архіви, що