Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Кросс відволік їх від розмови, гукнув французькою з-за озерних заростей:

— Ворушіться! У мене кепське передчуття.

Морван ніби й не почув.

— Вона поїхала до Кісанґані, до Великих озер, під приводом лікування від стресу. За дев’ять місяців оголосила всім, що народила хлопчика. Тимчасом ми одружилися. До Лонтано більше не поверталися.

Ерван стояв мов укопаний, стирчав на березі як забита паля.

— Хто та дитина?

Морван м’яко поклав долоню йому на потилицю:

— А сам як гадаєш?

Цієї миті пролунали постріли. Усі кинулися на землю.

— Ni nani? — загорлав Морван до Кросса, який і досі був попереду, в чагарниках.

— Май-май.

Здавалося, ніщо не могло схвилювати цього найманця зі зброєю напоготові. Ерван повернув голову й помітив, що керманич, розпростертий поряд, також тримає МК12. Мабуть, із партії Понтуазо. Сплата податку просто біля джерела отримання прибутків. Щоб не пасти задніх, він дістав свій «Glock» і вставив патрон у набійник. Намагався вгадати, що накаже батько: стріляти у відповідь, чи спробувати проскочити між кулями.

Поки що панувала тиша. Замовкли навіть птахи, не ворушилася комашня. Саме ревіння «Cessna», що наближався. Прибув їхній літак — але як до нього дістатися?

— Скільки ти їх бачиш? — запитав Морван, цього разу французькою.

— Мінімум десяток.

Старий вилаявся, хоча й не здавався здивованим. Це навіть не щаслива нагода для тих злодюжок — Морван, майже сам, на річці, на борту піроґи, — це пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Ерван зважив батьків ризик заради його порятунку.

Знову залпи. Щільніше притиснулися до землі, ввіткнулися носами в глину. Ґреґуар без кінця роззирався, мабуть, побоювався нападу з тилу, з боку річки. Свистіли кулі, зносили голови очеретам, розчинялися у блакитній емалі неба.

Ерван відчув приплив натхнення і підняв голову. Це був його третій бій, і він починав пристосовуватися. Ні, навіть насолоджуватися. Блискуча луска річки, зелена стрічка берега на лазуровому тлі, гаряче, мерехтливе повітря, насичене вологою та незчисленними формами життя, навіть постріли з їхнім синкопованим, контрапунктним ритмом, перкусія в гімні смерті, — усе це раптом здалося йому прекрасним і на диво безгрішним. Але можливо, це він був безгрішний, ніби очищений цими двома днями, впродовж яких тільки те й робив, що помирав…

— Кроссе, — зрештою розпорядився Морван, — прикриватимеш нас, поки не заскочимо в літак. Ти, — керманич, здавалося, не мав імені, — ти повертаєшся на піроґу та даєш газу. Підійдете до копалень із півночі. Протримаєтеся з хлопцями кілька днів. Я повернуся з підкріпленням.

Його підлеглі не відповіли — певно, таким у сухопутних військах Морвана був знак згоди. Замість крапки в кінці речення пролунали нові постріли, в повітря злетіли пошматоване листя й уламки кори, а багнистий ґрунт і собі почав пострілювати маленькими жвавими гейзерами.

Ерван не орієнтувався на місцевості, але раптом ревіння літака почулося надто близько, ніби з-під землі. Тож вони опинилися за кілька метрів від посадкової смуги. Пробігти між кущів — реально. Проскочити відкритий майданчик — справа значно ризикованіша.

— За мною!

Морван закинув наплічник, скочив і побіг до стежки, якої Ерван і не помітив. Побіг за батьком. Дрібні кроки, шалена спека, світло, посічене листям. Двигун «Cessna» гуркотів над лісом дедалі ближче. Ерван із подивом відчув надію. Залишити цю прокляту землю. Повернути собі здоровий глузд. Скористатися порадами ба…

Він не помітив загрози: Морван випустив чергу в чагарники. Солдати в камуфляжі, здригаючись від куль, попадали всього за кілька метрів, і зненацька відкрили картину, на яку Ерван уже й не сподівався: посадкову смугу на латериті. «Cessna» вже двигтів на ній, мовби з нетерплячки — мерщій відірватися від землі.

Морван дійшов до краю лісу, оглянув усе навколо й прошепотів:

— Ходімо.

Вони кинулися до літака. Ерван готувався будь-якої миті зловити кулю. Що ближче літак — то вища ця імовірність. Перед ними красувався пом’ятий двомоторник, що ніби побував в усіх конґолезьких війнах.

Сто метрів. П’ятдесят. Тридцять…

Двері літака відчинилися. Залишалося тільки заскочити. Морван підсадив сина, який сторчголов закотився всередину й відразу, ще стоячи навкарачки, повернувся, щоби подати батькові руку. До них уже бігли кілька май-май, стріляли з кулеметів, не цілячись.

Старого важко було підняти: справжній мамонт. Ерван скорчився дужче й смикнув з останніх сил; випари гасу буравили повітря розжареними вихорами. «Cessna» почав рухатися, хоча ноги Морвана досі теліпалися в повітрі.

— Двері! — заволав пілот.

Ерван перекинувся навзнак, аби цілком затягнути батька в літак. Вони разом покотилися кабіною: ні пасажирських сидінь, ні навушників із мікрофонами, нічого, крім підлоги, встеленої ребристими листами жерсті, помосту для мішків із колтаном. Ерван не встиг перевести подих — мусив кинутися до дверей. Витягнув руку й таки зачинив їх. Устиг востаннє глянути на смугу, яка бігла під літаком.

Він заблокував механізм дверей і озирнувся: батько вставав, не відвертав погляду від типа, який сидів поряд з пілотом, — тутсі в уніформі, повернутий до них профілем, вузьким і довгим ніби шабля.

— Бісінґ’є? Якого хріна ти тут робиш?

— Вітання від Мумбанзи.

Військовий випустив дві кулі крізь сидіння. На стелю бризнула кров, а Ґреґуар без жодного звуку скорчився на підлозі. Ерван досі тримав свій 9-міліметровий. Він випростав руку й натиснув на гачок — мізки тутсі розлетілися вітровим склом.

— СУКА! — заволав росіянин.

Ерван підклав ліву руку під шию батькові, який булькав кров’ю, а правою притиснув дуло пістолета до потилиці пілота:

— Злітай, заради Бога! Злітай, або нам усім хана! «Cessna» й далі набирав швидкість; нарешті він відірвався від смуги. Ерван опустив погляд на батька і все зрозумів. Він повалився на підлогу, притискаючи до себе нерухоме тіло, поки літак рвався у безкраї небеса.

Зґвалтування тривало недовго.