Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Небіжчик помитий. Непогано. Тепер слід не зволікаючи покласти його в коробку: скидалося на те, що в тісній комірчині спека посилилася вдвічі. За асоціацією спливла думка: чи буде багажний відсік у літаку — рейс на Кіншасу о 17-й — загерметизований. Якщо ні, тіло могло замерзнути чи вибухнути. Ерван не хотів уявляти собі цю картину.

Наскрізь промоклий від поту, він роздягнувся, але не мився: вода в цебрі почорніла від крові. Натягнув сорочку й джинси, які приніс Шепік. Для батька залишилися закороткі штани з кепського терґалю й теніска з африканськими мотивами. Він незграбно одягнув небіжчика, але «поєднати Поля з Жаком», як казала Меґґі, коли він був маленький, вдалося тільки з другої спроби.

Попри те, що час спливав, він не поспішаючи роздивився цю нечувану картину: його батько з заплющеними очима та блідою шкірою, в сяк-так натягнутому шматті, босий. Пеон,[104] жертва південноамериканської революції. А точніше, Ерванові пригадалися фотографії трупа Че в Болівії: голий торс, відсутній погляд, — поки йому не відрубали руки, щоб довести, що він мертвий. Морван — герой-революціонер?

Ерван втупився в труну на підлозі. Грубі, косо збиті дошки, ніби щойно з джунглів. Данина шани жертві війни, що так пасує його батькові. Проблема в тому, щоб помістити туди тіло — щонайменше сто кіло неживого м’яса. Пошукати помічників? Ні: приватна справа. Він поставив труну паралельно дошці й почав штовхати труп, аби той покотився і впав у ящик.

Щось глухо гупнуло, почувся тріск. Ерван закашлявся у хмарі червоного пилу, помахав руками й глянув, що сталося. Цвяхи не витримали: довкола каркасу розсипалися дошки. Єдиний плюс: Падре таки перевернувся на 360 градусів і тепер знову лежав на спині. Справжній Ерван, мабуть, розплакався б, почав молитися чи принаймні кілька секунд збирав би докупи думки, але інший, на автопілоті, просто схопив цвяшки й молоток, залишені Шепіком, міркуючи, чи достатньо їх, аби підлатати ящик.

Не заощаджував сили. За кілька хвилин усе запечатав, припасував дощане віко. Віднині лише його версія буде головною до самого Парижа — інсульт, і край. Іншу він висуне перед керівництвом у будинку № 36, у безпеці — ще не продумав її до кінця, але вона буде ближчою до реальності: посвист куль і насильницька смерть.

Тепер потрібно було підмазати кільком людям, підписати папери, потім покласти ящик у багажне відділення. Тоді, нарешті, він сяде в літак. Ерван зацікавлений у тому, щоб опинитися далі, ніж на відстані пострілу, коли Мумбанза дізнається, що він досі живий.

Але найскладніше було попереду: повідомити іншим.

Ерван зателефонував лише їй. Ґаель це майже полестило б (вона — найсильніша), якби це не означало, що їй доведеться повідомляти Меґґі та Лоїку.

Ґреґуар Морван мертвий… По телефону вона не змогла до кінця оцінити масштаб катастрофи. Ерван обмежився мінімумом інформації: їхнього батька вбили під час стрілянини в конґолезьких джунглях. Ні слова більше. Ґаель ще встигне допитати брата, коли той повернеться. Власне, новина її не здивувала. Від самого початку ця пригода в Катанзі здавалася безглуздям.

Вона часто мріяла про цю смерть і завжди думала, що святкуватимуть її всією родиною. Аж ніяк. Ця несподіванка була в стилі Старого. Він скував їх жахом; так було, поки він жив. І завдаватиме їм болю після смерті.

Ґаель зателефонувала Лоїку, й вони поквапилися повідомити новину Меґґі. Пізніше Софія приєдналася до них на авеню де Мессін. Тепер усі мовчки розсілися в просторій вітальні по колу, ніби компанія колишніх п’яничок на зборах анонімних алкоголіків.

Справжні жалобні посиденьки, з тією невеличкою відмінністю, що в центрі не було тіла.

Ґаель не могла прогнати думку: неділя, отже, їхня традиція певним чином продовжилася. Обіди, які мати змушувала їх витримувати попри побиття, сварки, запеклу ненависть, замикалися на цьому вечорі, в цій вітальні, де ніхто не наважувався ввімкнути світло. Розгублені, приголомшені новиною, всі вони перебирали спогади й обмірковували власне майбутнє.

Ґреґуар Морван був останнім мерзотником. Але водночас відігравав роль опори сім’ї, стовбура дерева, в яке влучила блискавка. Він виконував функції ментора для старшого сина, протектора для молодшого і… Ґаель не знала, ким саме він був для неї. Батько завжди хотів виховати її, виставити їй певні межі, захистити. Провал по кожному пункту, але цей контроль зрештою виховав її від протилежного. Вона сформувалася у протидії батькові — всупереч його порадам, бажанням, надіям.

Вона була тим голубом Канта, який, «розтинаючи повітря у вільному леті й відчуваючи його опір, міг би уявити, що в безповітряному просторі літати було б значно легше»[105] — хоча, навпаки, птах має змогу вільно ширяти лише завдяки опору вітрам. Ґаель завжди боролася проти свого батька, і саме ця боротьба дала їй змогу вижити.

Але хіба вона колись злітала в повітря?

Відмовлялася їсти. Намагалася накласти на себе руки. Стала шльондрою. І все це на його честь. Їй вдалося отруїти йому життя, але й саму себе вона знищила. Тепер усе стане тільки гірше: немає вже орієнтиру, від якого прагнула б віддалятися. Її зворотна навколосвітня подорож завершена.

Похмура втіха: іншим доведеться зіткнутися з такою самою порожнечею. Її мати — бузкова туніка й зелений шовковий шалик, — найімовірніше, не набагато переживе свого чоловіка. Морван був для неї водночас божеством і демоном, тотемом і катом. На авеню де Мессін подружні стосунки заміняв стокгольмський синдром. Меґґі, яка сиділа зі складеними на колінах веснянкуватими руками й виряченими очима дивилася в порожнечу, вже здавалася мертвою.

Із Лоїком усе інакше. Він намагався підмінити батькову тиранію іншим рабством: спершу алкоголь, далі наркота. Батько помер саме тоді, коли він намагався злізти з коксу. Його життя стане зовсім порожнім.

Але цього вечора Ґаель розгледіла ще дещо. У півмороку вродливе обличчя Лоїка, бліде й напружене, здавалося осяяним особливим ореолом.

Вона знала свого брата від А до Я. Найрозумніший, найчутливіший, найстражденніший у сім’ї.