Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Кожен мудак дочекався своєї черги й, на щастя, в жодного не виникло проблем ні з ерекцією, ні з еякуляцією. Обскубли півника по повній.

Лоїк пережив цю сцену якось очужіло — можливо, досяг нарешті незворушності, яку проповідував Будда? Радше глибинний жах: перед ним відступила свідомість. Упродовж усього дійства він чіплявся за єдину думку: діти не повинні цього бачити. Софія бездоганно відіграла свою роль: не дозволяла їм піднімати голови й пошепки заспокоювала.

Сицилійці відпустили його: це було лише попередження. Увесь запльований, він, похитуючись, повернувся за кермо й поїхав далі звивистим шляхом, що вів до аеропорту. Софія подавала йому серветки. Їхнє розслідування щойно завершилося контрольним пострілом. Про заяву з приводу інциденту не було й мови, так само, як і про публічні скарги на цю варварську країну. Він придбав квиток на той самий літак, яким летіла сім’я, і всі вони повернулися в Париж.

За час польоту ніхто й словом не озвався. Та сама мовчанка в таксі, яке довезло їх до площі Єна.

— Хочеш залишитися в нас? — запитала Софія біля під’їзду.

Лоїка судомило, він загортався в пальто, щоб це приховати, а колишня дружина намагалася перед дітьми вдавати, ніби все гаразд. Цієї миті діти й тільки діти давали змогу — ні, змушували — триматися на ногах.

— Ні, дякую.

— Усе гаразд?

Квола посмішка, мовляв: «І не таке бачив». Це була водночас правда й неправда. Він кілька разів ледь не вмирав за жахливих обставин, не ліпших за ранкову зустріч. Але це завжди було після наркотиків, у прострації. Наркоман завжди сподівається, що нова доза стане фатальною і все скінчиться назавжди. І знає: коли це станеться, він навіть не усвідомить власної смерті. Не помре, а відлетить.

— Я зателефоную тобі ввечері, — пообіцяв він і не поцілував дітей.

Прополоскав рота в машині, потім в аеропорту Флоренція-Перетола, далі ще двічі в літаку й нарешті по прибутті в Париж. Мабуть, уже ніколи не змиє цього приниження, що всоталося йому в ясна, у шкіру, в душу. Тепер не можна баритися. Мерщій залишитися сам-на-сам із цим нестерпним спогадом. Часом кортить швидше пережити все найнеприємніше, неминуче.

Він проїхав угору авеню Президента Вілсона без поклажі (не схотів навіть повертатися до вілли у Ф’єзоле по свої речі), неквапно, майже безтурботно. Крокував між масивних будівель початку XX століття й ще респектабельніших споруд часів Всесвітньої виставки 1937 року, ніби персонаж картини де Кіріко, загублений у світі, невідповідному до його зросту. Нагадував того Лоїка, яким був у своєму буденному житті. Ніби й плинув у сонячних променях, але насправді повертався додому іншою людиною. Крихітною, знівеченою, спустошеною.

Набрав код і ввійшов до будинку поряд із Французьким інститутом Далекого Сходу. Його огорнула спека вестибюля, а ще — знайомий запах пилюки з килимів. Це було заспокійливе відчуття, але ще більше заспокоювало прийняте рішення. Знадобилася лише мить, аби воно визріло всередині.

Наступний етап після того, як ти зав’язуєш із наркотиками, — діяльність. Зробити щось. Завдати удару. Ствердитися на території насильства.

Уроком цієї подорожі стало не те, що Монтефіорі був не менш гнилим за його батька, якщо не гнилішим, і не те, що лихо, яке віднині об’єднувало його з Софією, створювало між ними «дивний та інтимний» зв’язок, як писав Верлен,[103] віднині міцніший за будь-яке почуття включно з любов’ю та ненавистю. Мораль флорентійської пригоди полягала в тому, що час настав.

Час стати справжнім Морваном.

Усе почалося тут, на аеродромі Лубумбаші. Сьогодні все тут і закінчиться: останнє коло пекла замкнулося. За час польоту Ерван здолав своє заціпеніння й узяв ситуацію під контроль. Він опустив сидіння тутсі, відтягнув його труп назад, відчинив бічні двері й виштовхнув його в повітря. Потім усівся біля росіянина, аби змусити його заговорити ударами прикладом по писку. Не відпускаючи штурвала Шепік довго белькотів своєю мовою, поки зрештою зізнався й сяк-так сформулював досить вірогідні відповіді.

Нсеко, Понтуазо, Монтефіорі та ще один мафіозі, чийого імені Ерван не запам’ятав, організували контрабанду зброї, спершу до Ківу, потім до Катанґи, за спиною в МООНДРК. Шепік займався перевезенням. Досить було провести кілька ризикованих операцій у савані, щоб ніхто вже не міг з’сувати, що в розпалі бойових дій загубилося, що поцупив ворог. Вигадані атаки, корумповані офіцери, домовленості на всіх рівнях — і рибка в ятері. У зони бойових дій одна перевага: ніхто не бажає пхати туди носа. Ці легкі гроші вдарили Понтуазо в голову, і він вирішив грати сольну партію на своїй території, співпрацюючи з флорентійськими мафіозі. Він кокнув Нсеко, а потім і Монтефіорі, вдавшись до старого доброго африканського дикунства, аби обдурити своїх.

Унаслідок цих інтриг білих зайд Трезор Мумбанза очолив «Coltano», водночас балотуючись як кандидат на посаду губернатора провінції. Цей луба, також одурманений владою, вирішив, що зі своїми військами й технічними засобами компанії може експлуатувати нові копальні Морвана на користь власної кишені… Якщо тільки ці копальні існують.

Прибуття Ґреґуара до Лубумбаші підтвердило його здогад. Достатньо було простежити за ним, аби визначити місце розташування родовищ. Експедиція Старого виявилася вигідною і ще з одного боку: Морван наражався на небезпеку. Мабуть, Мумбанза сподівався, що він загине через збройний конфлікт у тій зоні.

У регіоні, де повно тутсі, хуту, май-май, кадоґо, сліпу кулю можна схопити швидше за пронос чи малярію. На жаль, мзунгу був товстошкірий. Він пережив усе, навіть операцію з порятунку сина-гівнокопа у вирі бойовиська. Мумбанза відрядив свого вбивцю, який стабільно отримує платню за таку роботу, Бісінґ’є. Той мав завершити справу. Шепіку доручили привезти труп француза до Лубумбаші — байдуже, що Морван сідав на літак ще живим. Офіційна версія мала бути такою: через жадібність він пішов на зайвий ризик і загинув через якусь засідку.

Упродовж польоту Ерван чіплявся за цю історію, за імена, обставини, приховані наміри кожного учасника — що завгодно, аби лишень не усвідомлювати загибелі батька. Якби зупинився на цій думці хоч на секунду — зірвався б у безодню, ніби під його сидінням відкривався люк. Хоч би які почуття викликав Морван — захоплення, ненависть, відразу, повагу,