Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— Лано, ти ж розумієш...друзями нам не бути. І ніким іншим теж, — кажу, втомлено потерши пальцями перенісся, — Проте ми можемо бути просто колегами, які змушені працювати разом. Це все, на що я можу погодитися.

На мить мені здається, що її очима пробігає тріумф. Проте, це мабуть гра світла, бо вже у наступну вона поникло киває головою і опускає очі долу.

— Так, звісно. Я і за це тобі вдячна, — тоді піднімає очі і несміливо та знічено посміхається.

Якщо б я її не знав так добре, то сказав би, що у Лані просто разючі зміни характеру. Інтуїція попереджає про підступ, проте її погляд такий щиросердний, а сама вона виглядає такою тендітною.

Лише байдуже киваю і проходжу повз неї до виходу. Бачу Злату. Хочу попрямувати до неї та мати мене спритно перехоплює на півдорозі, підійшовши з Василем Петровичем та Марією Дмитрівною. Неприємно вражений її безцеремонністю і тим як вона втручається в моє життя. Сумнівів не маю, що сьогоднішня зустріч — це її рук справа.

Коротко перекидуюсь черговими ввічливими фразами з батьками Лани. Перепрошую і йду до Злати. Бачу, що матір невдоволена, та мені зараз не до цього. Ловлю Злату за долоню. Бачу, що настрій у неї геть зіпсований. Заглядаю в очі. Жалючі блискавки готові спопеляти. Вона мовчить, лише міцно стискає губи.

— Ми домовилися про щось на кшталт перемир'я, — неохоче кажу. 

— Це як? — голос  якийсь хриплий і навіть безбарвний.

— Вона вибачалась..за все. І у світлі того, що ми будемо змушені все ж часом пересікатись по робочих питаннях просила хоча б терпимо спілкуватись, — не надто хочеться піднімати знову цю тему, та вирішую, що Златі краще все пояснити одразу, щоб не виникло якихось непорозумінь на пустому місці.

А вона наче перетворюється на кригу. Холодна і застигла якась. Тоді за мить оговтується і каже:

— Давай поїдемо звідси. Я втомилася.

— Так, звісно, — беру за долоню, переплітаю наші пальці. Відчуваю, що вона наче дерев'яніє, проте нічого не кажу. Вечір справді був втомлюючим. Краще поговорити з нею завтра на свіжу голову. А ось з матір'ю розмова буде ще сьогодні.

Підходить мати. Бачу, що хоче щось сказати, проте наштовхується на мій холодний і попереджуючий погляд. Стримується. Лише натягнуто усміхається.

— Можемо йти? — невинно питає і махає на прощання Островським, які також рухаються до виходу.

— Так, звісно.

Ми швидко добираємося до моїх апартаментів. Проводжу матір в фоє і безцеремонно вручаю їй ключі від квартири.

— Завезу Злату, тоді поговоримо, — кидаю коротко.

Вона лише невдоволено підтискає губи, розвертається і прямує до ліфта.

Я повертаюся в автівку. Злата якась дуже тиха. Мовчки дивиться у вікно і про щось думає.

— Злато, все гаразд?

— Так, просто втомлена, — вона так і не відриває погляду від вікна.

Я починаю злитись. Чорт, та що там такого цікавого? Скриплю зубами, та не хочу на неї тиснути. Заводжу авто і виїжджаю на дорогу. За декілька хвилин ми вже у неї під під'їздом. Хочу вийти, та Злата не дає, раптово повернувшись до мене всім тілом.

— Не потрібно мене проводжати. Все гаразд. Ти мабуть також втомлений..

— Злато, — гримлю. Ледь стимуюсь, — Це не обговорюється.

Розстібаю пасок і виходжу з авто. Відчиняю двері з її сторони та допомагаю вийти. Розумію, що ця зустріч вплинула на неї не найкращим чином. Проводжаю її до квартири. Зачиняю за собою двері.

— Я знаю, що ти ображена на матір. Я обіцяю сьогодні ж з нею поговорити.

Її очі так проникливо дивляться. Душу вивертають цим поглядом. Сухо сковтую. В горлі раптом пересихає. Розумію, що їй це не сподобалося. Та й кому б сподобалося на її місці. Проте моя дівчинка вела себе дуже мужньо і гідно в такій ситуації. Пишаюсь нею. Це відчуття таке незвичне. Воно розливається теплом у грудях і торкається якихось давно забутих струн в душі.

Від цього пристрасть за секунду розганяється і струмом проноситься по хребті. Бажання накриває мене, заполоняє кожну частинку тіла і душі. Не можу більше стримуватись. Нахиляю голову і палко цілую її, втискаючи в стіну в передпокої.

Раптом розумію, що у цьому полум'ї горю лише я. Злата немов закам'яніла.

— Вибач, — розумію, що вона засмучена.

Цілую у скроню і докладаю зусиль, щоб відсторонитись від неї. Це важко, адже так сильно хочу її зараз. Неймовірно. До потемніння в очах.

— Все гаразд. Це ти вибач. Я..розгублена через сьогоднішній вечір.

Бачу, що вона вагається. Хоче щось додати, та не наважується. 

Не хочу тиснути на неї. Розумію, що їй і так важко. Намагаюся взяти себе в руки, вгамувати бажання, цей хтивий вир. Ще буде час. Як тільки матір повернеться у штати — у нас буде ціле море часу. Якщо я не зірвуся раніше. Зітхаю. Розумію, що такий варіант цілком ймовірний.

— Гаразд, кохана. Тоді надобраніч, — легким дотиком торкаюсь її губ і розвертаюся до виходу. Відчиняю двері, виходжу на сходову клітку. Розстібаю верхній ґудзик. Стає вільніше дихати. Збігаю сходинками. Прокручую в голові все, що планую сказати матері. 

Ображати, звісно, не хочу, але розумію, що необхідно встановити чіткі межі. З цією думкою їду на квартиру. За декілька хвилин піднімаюсь до себе і заходжу у передпокій. 

Мати, вже переодягнена у домашній плюшевий халат, сидить у вітальні на дивані. Чекає. Вирішую не тягнути.

— Мамо, сподіваюся ти не будеш робити з мене ідіота? — питаю суворо.

Вона лише сухо підтискає губи. Отже мої здогадки — зовсім не здогадки. Це неприємна правда. Відчуття таке — немов увіткнули ніж у спину. І хто? Рідна матір.

— Веремію, я тільки натякнула на оперу..

— Мамо, ти чула тільки що моє питання? Невже гадаєш, я повірю, що Островські чисто випадково опинилися у сусідній ложі, в тому ж крилі? Серйозно?

Мати лише вперто розправляє плечі. Голос ріже і не віщує нічого доброго.

— Сину, ти занадто категоричний щодо Лани. Вона дуже шкодує, що заподіяла тобі стільки болі. Я подумала, що було б добре, якби ти дав їй шанс хоча б відновити більш-менш дружні стосунки..