Танці утрьох - Олександр Медведєв

— Спасибі вам, спасибі, — защебетала Ілона, підступаючи до дверей.

— Не здумай ховатись. З-під землі дістанемо.

— Добре.

— Валері правди не кажи, придумай щось.

— Не маленька, знаю, що можна казати, а що ні…

Дівчина збігла сходами вниз до машини. Кононов закрив двері і ліг на ліжко. Заплющив очі.

Складно все виходить. Смолич має алібі. Він упевнений у своїй безкарності, бо є Гретинський. Крім того, хтось змушує Булавіна визнати, що злочин скоїв Гретинський.

12 травня, 21.14

Коли Кононов вийшов з «Континенталя», було дуже холодно. Якось по-осінньому холодно і тоскно.

Йому хотілося побачити Наталю. Звабливу і милу, у рожевому халатику. Він міг би поїхати до неї прямо зараз, та не був упевнений, що вона радо зустріне його.

Тролейбус зупинився. Кононов вийшов на своїй зупинці і попрямував додому. Коли він відкривав двері під’їзду, його мало не знудило від усвідомлення того, що доведеться самому нудьгувати у пустій квартирі: дивитися телевізор і пити чай. Але тут він згадав про відпустку і відразу повеселів. Відчув себе людиною, а не кріпаком. Йому було начхати на Булавіна і його примхи.

«Відпустку треба якось відзначити», — подумав Кононов, вийшов з під’їзду і підійшов до освітленого нічного кіоска, купив пачку «Мальборо», пляшку рожевого шампанського. На думку Кононова, Наталі надміру вишуканій і витонченій натурі, мало подобатися саме таке.

Раптом він згадав Осетинського. Свого суперника. А може, й ні. Хто знає?

13 травня, 00.19

— Тобі куди, джигіте? — поцікавився через відкрите скло власник гуркотливої поливалки, що пригальмував прямо на середині смуги.

— Мені далеко. На піщанку, Пономаренківський проїзд, чи то ба, в’їзд! — закричав Кононов, намагаючись перекричати ревіння двигуна.

— Неблизький світ! — зауважив водій з сентиментальною ноткою в голосі. — Скільки платиш?

Поторгувавшись задля годиться, Кононов сів у машину.

Поливалка, без сумніву, один із найдивніших винаходів інженерії двадцятого століття. Вона дирчала, плювалася і фиркала, підскакувала на вибоїнах і об’їжджала ями. Давала гарну швидкість і оглушливо сигналила. Але чистішою вулиця не ставала. Та Кононов цим особливо не переймався. Водій виявився досить балакучим. За кілька хвилин Кононов знав усе про його родовід, до того ж шофер дав рецепт чудового тещиного самогончика з апельсинчиком і кавовими зернятками та ще розповів, як він лікує стоматит, який мучить його кілька років. Потому водій поцікавився свіжими новинами.

— А ти, джигіте, чув, яка сьогодні в центрі міста стрілянина була?

— Та ну? — Кононов не встиг зметикувати про що йдеться.

— Уяви собі, серед білого дня синій мерседес зупинився й в упор розтрощив з кулемета кілька машин біля Будинку Політпросвіти. Когось навіть убили чи поранили. Мені приятель у депо розповів. Це якісь мафіозі, — як знаток, мовив водій. — Ти як гадаєш?

— А хто ж іще, — безтурботно відповів Кононов.

Горезвісний Пономаренківський в’їзд водій знайшов не відразу. Довелося трохи поблукати.

— Ну от, — водій радісно розвів руками, коли вони нарешті доїхали.

Кононов розрахувався. Навіть дав на чай. Роздумуючи над тим, як швидко поширюються новини у місті, він попрямував до будинку, який знімала Наталя. Ще з відстані ста метрів слідчий помітив, що у тій самій кімнаті, де учора він розмовляв з Наталею, горить світло.

Кононов натиснув на кнопку дзвоника. Серце в його грудях застрибало, як каучуковий м’ячик.

— Хто? — упевнено запитала Наталя.

Отже, Осетинського не було. Інакше «хто» належало б йому. Правом першими підходити до дверей і телефону послуговуються здавна чоловіки.

— Це Володимир, Наталю.

Найбільше Кононов боявся, щоб Наташа не запитала: «Який Володимир?». Але, на щастя, двері розчинилися і Кононов побачив Наталю.

— Як добре, що ви прийшли. Я тут сама вже зовсім замучилася. Хтось постійно ходить під вікнами, — защебетала Наталя.

Здається, вона не брехала. Вигляд у неї був переляканий.

— Вибачте, що так пізно, але раніше ніяк не міг. До речі, ось ваші батарейки. Спасибі, — соромливо усміхаючись, Кононов витяг з кишені і віддав Наталі чотири «пальчики».

— Ви не дріб’язкові, але уважні до дрібниць, — розсміялася Наталя. — Добре, що зайшли. Що новенького?

Кононов відповів не відразу, спершу прикинув, яку частину фактів варто приховати, а яку, навпаки, вигідно для себе подати.

— Знайшов того чоловіка, що передавав Михайлові записку. За фотороботом. Крім того, бачив удень, як машину вашого головбуха зрешетили якісь невідомі.

— Так йому, паскуді, й треба, — зло сказала Наталя.

У цій репліці було стільки ненависті, що Кононову стало ніяково. «Не дай Боже, — подумав він, — викликати такий усеспопеляючий вогонь на себе».

— Крім того, — продовжував