Танці утрьох - Олександр Медведєв

Смолич мовчав, ніби води в рот набрав.

— Гадаю, нам нема про що говорити.

Кононов хутенько вискочив з машини і, не обертаючись, попрямував убік готелю «Континенталь», чия неонова вивіска маячила над містом, переливаючись вогнями.

12 травня, 18.30

Біля «Континенталя» було світло, багатолюдно і навіть якось святково. Цілодобовий обмін валют, казино, ресторан, нічний клуб. Ці об’єкти були зосереджені на першому поверсі готелю і притягували до себе найрізношерстнішу публіку. Дорогі машини окупували всі підступи до сходів, що вели до входу в готель. З них щохвилини вибігали дівчатка в коротеньких спідничках і юнаки в темно-червоних піджаках, квадросистеми змагалися одна з одною у потужності колонок, хтось сигналив, хтось лаявся. Нудно не було.

Кононов упевненим кроком пройшовся по килимовій доріжці і наблизився до портьє. За столом сиділа клімактеричного віку дама, що спостерігала за чоловіком з дипломатом і пластиковою коробкою через товстелезне скло окулярів. Охоронці позіхали, спершись на стіну.

Кононов уже не вперше цього дня відчув механізм чуда, приведений у рух умілою рукою Юри Саєнка. Ніхто з обслуги не звернув на нього уваги, не запитав «Ви куди?». Його прийняли за «свого». І не дивно, хіба слідчі ходять по готелях у франтівських туфлях з десятисантиметровими каблуками?

— Чим можу допомогти? — поцікавилася дама і звела на Кононова бурштинові очі.

— Мені потрібен одномісний номер на три години. Можливо, на дві.

— У нас мінімальний термін здачі кімнати прирівнюється одній добі. Якщо ви бажаєте пробути там три години — це ваше право. Але заплатити мусите за добу.

Дама намагалася бути ввічливою. Але у кожному її «будь ласка» і «прошу» вчувалася фальш і бажання розкричатися.

— Мені байдуже, — недбало мовив Кононов і поклав на столик адміністраторки своє червоненьке посвідчення.

Дама довго розглядала документ. Заворожена печатками і штампами, вона не могла вимовити ні слова. Певно, розмірковувала, чи варто качати права і кричати, що така поведінка протизаконна. Але, зрештою, розважливість узяла гору.

— Тридцять другий. Третій поверх ліворуч, — процідила вона крізь зуби.

Кононов узяв ключ і, демонстративно граючи кожним м’язом, піднявся сходами нагору.

Пошуки тридцять першого люкса не зайняли в нього багато часу. Він відімкнув кімнату й опинився в чарівних апартаментах. Не розкішних, але комфортних. Дух всесвітнього нуворишества, здавалося, витав усюди. Він ховався під ліжком, застеленим покривалом з розмальованими тигрячими мордами, витав усередині псевдокитайських ваз, розставлених по кутках, виглядав з-за дешевих картинок, розвішаних на стінах.

Але Кононову було ніколи розглядати інтер’єр. Він знайшов телефон, переконався в тому, що той справний, і дістав записну книжку.

— Алло? — проспівав на тому кінці дроту послужливий жіночий голос.

— Ілоночка сьогодні працює? — солоденько запитав Кононов.

— А хто її запитує? — насторожено поцікавилась панна.

— Її приятель. Мене звуть Максом. Вона рівно тиждень тому була в мене. Я просто мрію зустрітися з нею знову.

— Ви не могли б передзвонити через хвилин п’ять?

— Можу, але мені не терпиться, — промуркотів слідчий.

«Боже, побачив би мене зараз Пельш!» — промайнула думка. Кононов ліг на ліжко з повітряно-бездонним матрацом і заплющив очі, у такому положенні він вирі шив провести необхідні п’ять хвилин. Він лежав і думав. Про Смолича. Про Ілону. Про те, що вперше в житті познайомиться зі справжньою дорогою повією. Про те, як поводитиметься з нею. І про те, як виплутуватиметься з неприємностей, які, природно, не можуть не виникнути.

Він пролежав трохи більше п’яти хвилин. Підхопився і знову набрав номер «Роксолани».

— Алло, це знову Максим.

— А ми переживали, що ви більше не подзвоните, — заворкотала дівчина, що стала ще привітнішою.

— Як ви могли таке подумати… — Кононов із задоволенням удавав ловеласа.

— Ілона з радістю зустрінеться з вами, — продовжувала дівчина. — Де вас знайти?

— «Континенталь», 31 люкс.

— Зачекайте. Хвилин двадцять.

12 травня, 18.54

У двері постукали. Кононов відчинив. Перед ним стояла соплива п’ятнадцятирічна дівчинка, розмальована і напахчена понад міру. Ноги її обтягували колготки в чорну сіточку, верхню губу прикрашала чорна мушка. «Напевно, такий жіночій тип найбільше подобається смоличам», — резюмував подумки Кононов, галантно пропускаючи дівча в номер. Перед тим як закрити двері, він глянув у коридор. Там нікого не було. Мабуть, сутенер залишився чекати на повію в машині, довідавшись у портьє-адміністратора, що в номері 31 люкс перебуває лише один молодий чоловік.

— Сідай, дитинко.

— А д’ Мак’? — запитала дівчина, ковтаючи склади і закінчення, ніби учениця рядового профтехучилища.

— Макса нема, — Кононов розвів руками.

Ілона встала і попрямувала до дверей, їй