Танці утрьох - Олександр Медведєв

Незабаром під’їхали працівники міліції. Напевно, хтось усе-таки догадався їм подзвонити. Можливо, Силін. Або вахтер з будинку моди.

ДАІ є ДАІ. Кононов ставився до представників дорожньої міліції приблизно так, як ювелір до дизайнера пластмасової біжутерії. Привітався зі старшиною з величезним животом, пояснив суть справи і дав колегам повну можливість самостійно розібратися з цією подією.

Кононов підійшов до Смолича, той охав і ахав, обдивляючись свого продірявленого німецького рисака.

Кононов майже не сумнівався у тому, що стрільці цілилися в Смолича. Або його машину. Страховий агент, інженер, дама з ощадкаси, студент, що катається на дідусевому «Опелі». (Останнім — і студентові, і «Опелю» — Кононов співчував найбільше.) Сумнівно, щоб хто-небудь із них міг бути об’єктом підвищеної уваги всесильних мафіозі, що запросто серед білого дня прошивають автоматними чергами машини, припарковані на найлюднішій вулиці міста.

— Дуже пошкодили? — запитав нейтральним тоном Кононов.

— Зовні ніби не дуже. А от усередині, напевно, купу деталей доведеться замінити, — з усього було видно, що Смолич уже встиг зробити приблизну калькуляцію збитків.

— Небезпечно іноді паркуватися біля свого місця роботи, — жартівливим тоном мовив Кононов.

Звичайно, йому потрібно було поставити Смоличу чимало запитань. Але він вирішив, що вести допит у такій обстановці і необачно, і немає сенсу.

— Якби ви не пішли в магазин, то, цілком можливо, над вашою головою просвистіла б бандитська куля.

По обличчю Смолича пробігла тінь страху.

— Можливо. А, можливо, і ні. Усі під Богом ходимо.

— Авжеж, — підтвердив Кононов і глибоко затягнувся.

— Як ведеться розслідування? — це питання, поставлене Божевільним Максом, що намагався змінити тему розмови, пролунало для Кононова немов грім серед ясного неба. Але він не розгубився. Напустив на себе бундючного вигляду і сказав:

— Є одна заковика. Ніяк не можемо відшукати алібі для Марининого сусіда — якогось Силіна. Дуже неприємний тип, постійно хитрує. Доказів, щоправда, проти нього небагато. Однак я зобов’язаний завершити розслідування до середи. Керівництво того вимагає. А мені неприємності не потрібні, — Кононов з усіх сил намагався бути щирим. — А як ваші справи? Примари більше не з’являлися? — запитав він абсолютно серйозно.

Смолич дістав картату носову хустку, висякався, мабуть, задля того, щоб виграти кілька секунд.

— Ні, слава Богу, не з’являлися. Принаймні ніхто їх не бачив. А так усе по-старому.

Кононов з нетерпінням чекав саме такої відповіді. Ні слова, ні півслова про нічних гостей, про сигналізацію й охоронців. Ніби нічого й не сталося. Може, наш Божевільний Макс і справді божевільний, але дурнем його не назвеш.

— Ви кабінет ремонтувати зібралися? Двері виламали, — запитав Кононов на прощання.

— Давно треба було, але все ніяк не міг зібратися — байдуже мовив Макс. — Нарешті зібралися.

12 травня, 17.36

Хлопці на синьому «Москвичі». Автоматні черги. Понівечені автомобілі. ГАЗ-64 колег з ДАІ, показання, свідки. Ще один ГАЗ-64 з найближчого відділення. Кононов вийшов із зони військового конфлікту і попрямував до тролейбусної зупинки.

Що робити з фотороботом? Куди подіти базу даних з антикваріату, яка, до речі, існує тільки в збудженій уяві Пельша. Як присмирити Смолича? Чи можна це зробити? І коли найкраще? Може, відразу разом із антикваріатом здати його майорові Букреєву? Він, напевне, буде радий довідатися, що на одного клієнта у нього побільшало. Заведе папочку і стежитиме років двадцять.

Але проблема не тільки з антикваріатом. Річ ще й у сірниках. Колекціонер сірникових коробок. Він, напевно, не користується запальничками. Так аматор музичних скриньок терпіти не може магнітофони і CD-плейери. Гретинський і Наталя користуються запальничка ми. Марина теж: вона терпіти не могла сірників — вони набираються вологи, смердять, ламаються. У квартирі Марини знайдено одного-єдиного обгорілого сірника. Хто від нього прикурював? Коли можна буде розставити по місцях сірникові коробки та інші речдокази? Завтра, післязавтра, ніколи?

А чому, власне, завтра? Можна і сьогодні. Потрібно саме сьогодні. Кононов різко розвернувся на сто вісімдесят градусів.

За кілька хвилин він знову стояв біля машини Божевільного Макса, який сидів у салоні і намагався виявити всі неполадки. Уключав-виключав запалювання, фари. Відкривав і закривав багажник. Випробовував двірники. Словом, розважався як міг.

— Ну як? — єхидно запитав Кононов.

Максим Петрович аж ніяк не сподівався, що Кононов повернеться. Подумки він, напевно, лаяв себе, що не поїхав одразу. Але вигляду не подав, вимушено посміхнувся.

— Здається, без служби SOS ніяк не поїдемо. З цією машиною лише витрати. Сьогодні тільки на ДАІ витратив десятку. Уявляєте, забув удома права.

Кононов підійшов упритул до машини і поклав долоню на дзеркало заднього огляду.

— Неуважність — найбільший ворог автолюбителя, — повчально зауважив Кононов.

— Чим зобов’язаний? — поцікавився Смолич, пропонуючи Кононову сигару зі спеціальної коробочки, витягнутої з бардачка.

— Та через метушню забув вас дещо запитати. Пустите на вогник?

— Сідайте, прошу, — Смолич відкрив двері, і слідчий сів на переднє сидіння.

Кононов узяв сигару.