Танці утрьох - Олександр Медведєв

Кононов повільно вийшов з машини. Підняв кришку капота. Став на протилежному боці і почав зупиняти машини.

Посвідчення було при ньому, і коли якийсь жалісливий автолюбитель на новенькому запорожці пригальмував поблизу Кононова, він засунув руку в кишеню і витяг звідти червону книжечку.

— Доброго дня, — посміхнувся Кононов водієві.

— Доброго, — насторожено відповів той.

— Капітан Кононов! — представився слідчий.

Оторопілий водій дивився на Кононова переляканими очима, намагаючись зметикувати, що ж сталося. Міліціонер на «Вольво», одягнений у цивільне, зупиняє машини. Неподалік стоїть шикарна дама.

— Чим можу допомогти? — розгублено запитав водій.

— У нас виникла серйозна проблема, і ми були б дуже вдячні вам, якби ви продали нам хоча б десять літрів бензину.

У водія потеплішало на серці.

— Звичайно, тільки в мене сімдесят шостий!

— Та нам, аби до аеродрому дотягти.

За кілька хвилин Наталя і Кононов мчали по шосе зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Кононова не бентежила Наталчина зухвалість, хоча летіти стрімголов на такій швидкості по вкрай вибоїстій дорозі було дуже небезпечно.

Ураз заскрипіли гальма, дівчина різко скрутила кермо, і машина, благополучно зробивши поворот, рушила далі в напрямку, зазначеному на щиті.

— Скажи, Володю, а хто нас кататиме?

— Як хто? Я! — відповідав Кононов, що почував себе і героєм, і суперменом одночасно.

— А ти вмієш?

— Я тобі уже сто разів казав, що вмію. А ти мені, бачу, не віриш.

— Вірю, але мені цікаво знати, де слідчих навчають фігурам вищого пілотажу.

— О, — загадково відповів Кононов. — Це секрет. Майже військова таємниця.

Ніякого секрету, звичайно, не було. Літнє училище, інститут, аероклуб, друзі-авіатори. Але Кононов знав: жінки люблять таємниці. А якщо таємниці нема, то треба її вигадати.

— Ти ж мені як-небудь розповіси правду? — Наталя по-змовницьки всміхнулася.

— Коли-небудь, — відповів Кононов.

Попереду вже було видно ангари і щогли аеродрому. Наталя зменшила швидкість і виглянула у вікно.

— Я ніколи тут не була…

— Ти багато втратила. Але ми зможемо надолужити згаяне.

Вони під’їхали до будинку аероклубу. Назустріч їм вийшов худющий жилавий чолов’яга в уніформі з нашивками. Кононов добре знав Валентиновича, який жартома називав себе «головним заступником». Він відав усім і робив, що хотів. Але найголовніше — до самозабуття любив літаки й аероклуб, що був його суверенною вотчиною.

Свого часу Кононов дуже допоміг Валентиновичу. Два роки тому його неповнолітній син ледь не потрапив до колони: зв’язався з якимись лобуряками, що вечорами знімали з перехожих шапки. Кононов зіграв роль ангела-хоронителя в долі хлопця, доклав усіх сил, щоб того звільнили. Та допоміг хлопчаку назавжди порвати стосунки з псевдо-друзяками. Тому Валентинович майже боготворив Кононова і при кожній зустрічі дякував йому.

На злітній смузі слідчого і Наталю чекала новенька «Цесна». Її і ще дві таких самих машини подарували аероклубу німецькі колеги.

— Привіт Рихтгофенам! — привітався Валентинович. — Цей сталевий птах ваш, — сказав він і вказав на розмальований усіма кольорами веселки спортивний літак.

За останні два роки Кононов разів двадцять піднімався в повітря на цій «Цесні». Він повністю їй довіряв, вона була найкраща з усіх.

— Не передумала? — запитав Кононов у Наталі, яка не могла натішитися побаченим.

— Ні! — упевнено відповіла дівчина.

Кононов забрався на крило, а відтіля — у кабіну. Наталя, як і належить хоробрій амазонці, послідувала його прикладу.

— Твоє місце позаду. Будеш за інструктора! — скомандував Кононов.

— Слухаюсь, — якось невпевнено відповіла дівчина.

Кононов одяг жовтогарячий шолом, оснащений ларингофоном. Те саме зробила й Наталя. Дивно, але головний убір був їй до лиця.

— Ну щасливо, — крикнув їм із землі Валентинович. — Бензину вам вистачить на три години!

— Спасибі, Валентиновичу, — відповів Кононов. — Гадаю, нам вистачить і години!

Кононов обернувся до Наталі. Очі — немов блюдця. Напевно, вони так в усіх, хто вперше зважився випробувати спортивний літак.

— Злітаємо? — запитав через ларингофон Кононов.

— Ага, — відповіла дівчина й принишкла.

Ясна річ, Кононов не збирався демонструвати трюки вищого пілотажу. Для тендітної дівчини навіть звичайного польоту вистачило б з головою. Недарма американські BBC стан після першого польоту називають «літальною хворобою шлунка».

Літак почав набирати швидкість, потім висоту. Наталя мовчала. Кононов не заважав дівчині звикати. «Треба було дати їй гігієнічний паперовий пакет!» — згадав він, але тепер було пізно думати про такі дрібниці.

Нарешті вони злетіли.

— Наталю, ау! — прокричав у ларингофон Кононов. — Як чути?

— Тихше! Чую добре, настрій чудовий! — спокійно відповіла дівчина. Кононову не залишалося нічого іншого, як ще раз подивуватися її самовладанню.

Осмілівши, він зробив легкий віраж.

— Ого! — почулося в його навушниках. — Легше на поворотах!

З голосу Наталі Кононов зрозумів, що вона в захваті. Перший і цілком природний страх поступився місцем дитячій радості. Кононову лестило, що саме він, а не хто-небудь