Фантомна довіра - Лана Вернік

— Це ваша територія?

— Так, — Андрій самовдоволено оскалився.

Лора перелякано дивилась, як посіпаки Горбача ходять навколо авто, багатозначно махаючи фомками. Вона була впевнена, що Степан бачить вихід з цієї ситуації, яку свідомо створює… Але страх не відпускав… Він міг зараз зірватись з місця, і Горбач би його не наздогнав, але стоїть. І пістолет в його руці… Для чого Степан це робить? Вона бачила у дзеркалі заднього виду, що він усміхається. Було схоже, що Степан розважається. Божевілля... Як там Тая його назвала? Дикий?.. 

— Нікого не шукаю, — сказав Степан до Андрія.

— Може опустите скло? Я б хотів краще побачити, з ким розмовляю… — сказав Андрій. Говорив він ввічливо, бо у такій машині не міг бути хтось “простий”.

— Я тебе добре бачу і мені цього досить, — відповів Степан і усміхнувся. Ніс в Андрія просто “шикарний”... Приємно було побачити результат своєї давньої роботи. Якось тоді, після бійки, він не зустрічався з ним у селищі і не довелось побачити “таку красу”.

— Та якийсь зальотний, в салоні, мабуть тьола є, приїхав потрахатись! — сказав чоловік, що стояв за спиною Андрія.

— Це єдине використання вами цієї дороги? Вибачте, пацани, не хотів завадити вам насолоджуватись одне одним, — ледь стримуючи сміх, сказав Степан.

— Ах ти ж… — чоловік, що стояв за Андрієм, почувши його слова замахнувся фомкою у напрямку авто і в той же момент відбулось дві події: Андрій підняв руку, спиняючи його, бо невідомо хто в салоні, і крізь щілину висунулось дуло пістолета, красномовно засвідчуючи, що там таки хтось непростий.

— Тільки рипнись, — сказав Степан. Чоловіки завмерли і інстинктивно відступили на крок назад. Вони беззбройні, на прицілі у якогось психа в блатній тачці … Прекрасне завершення цього дня… і, можливо, життя.

— Спокійно, без нервів… Ти хто такий? — дещо розгублено запитав Андрій і перейшов на “ти”.

Чоловік у кашкеті, що перебував з правого боку авто і не знав про те, що відбувається біля місця водія посмикав задні дверцята — зачинено. Від несподіванки Лора підскочила. Не скрикнула, бо завбачливо ж прикрила собі рота рукою.

— Андрію, скажи своїм псам, щоб забрались від моєї машини і не смикали замки, — сказав Степан, помітивши боковим зором в дзеркалі її переляк. Лора і так боїться всього, а тут ще той придурок у кашкеті ломиться всередину. Їй тут зараз не місце… але ж і подіти мАлу немає куди.

Пузань здивовано перезирнувся з чоловіком позаду себе. Той, хто всередині машини, його знає… Хто ж там?

— Хлопці, ходіть сюди, — погукав він, і чоловік, що був позаду і той, що був з правого боку авто підійшли до нього.

— Що, шеф? — запитав підходячи чоловік у кашкеті, що смикав задні дверцята, а потім побачив дуло над склом і зупинився. — Їб*ть…

Степан похитав головою. Шеф… Дон Корлеоне місцевого розливу. 

— Що за х*йня? — більш спокійним голосом запитав чоловік у чорній футболці, зупинившись позаду того, що був у кашкеті. Вся їхня зброя — фомки… 

— Хто ти такий? — запитав Андрій вже не так стримано.

— Андрію, свою територію слід моніторити більш ретельно — ти мав про мене знати ще минулого тижня.

— Покажись! — вигукнув чоловік з-за спини Андрія.

Степан опустив скло нижче. Цілком очікувано, що чоловікам він був не знайомий і вони насторожено дивились на нього і на пістолет.

— Що тобі тут треба? — запитав Андрій.

— Нічого. Просто катався. Давно не був. Стало цікаво, що тут зараз, а тут ви налетіли, як стерв’ятники. А ти мене справді не впізнав, Андрію?

— Ні. Ти сидиш в машині, в окулярах… як? Та ще й навів на нас ствола…

— Я можу вийти, — Степан усміхнувся, і відчинивши дверцята, вийшов з авто. Перше, що привернуло увагу чоловіків — його немалий зріст і хороша фізична форма. Дорого і гарно вбраний. На руці бинт та на вигляд щось не дуже суттєве… чоловіки також затримали зацікавлені погляди на автоматі, котрий проглядався за ним у дверцятах. Хто ж він? Степан, не зачиняючи дверцят, став біля машини, поклавши ліву руку на дах. Пістолет направив в землю. — Ну як? Тепер упізнав?

Андрій і його “пацани” перезирнулись. Такого “сазана” зустрічали вперше… (багата людина) Не траплялись вони у даному ареалі зовсім.

— Рами зніми… — Андрій вказав пальцем на окуляри. 

— Так буде не цікаво, — Степан усміхнувся.— Ну, друже, ти мав впізнати мене ще по голосу!

Лора, котра не відводила погляду від його постаті, почувши цю фразу аж відкрила рота. “Друже”? Серйозно?.. Що він задумав?   

Андрій насупив брови і набув поважного вигляду. Він не мав жодного уявлення, хто стояв перед ним, але те, що чоловік не виказував агресії, опустив зброю, знав його і називав “друже” йому подобалось. Все це може бути оманою… але поки що — норм.

— Жодної ідеї… — похитав головою Андрій.

Степан лівою рукою зняв окуляри. Спочатку він дивився вниз, не піднімаючи очей на пузаня. Він чудово розумів, що Андрій впізнає його лише по оку, тому не поспішав робити йому таку підказку.

— Згадав хто це, шефе? — тихо запитав Андрія чоловік у чорній футболці.

Звісно, що ні… Степан, ледь стримуючи усмішку, поглянув Андрію в очі і у того змінився вираз обличчя.

— Відьмак?... — прошепотів він вражено.

— Ну нарешті, — Степан розвів руками і кивнув, імітуючи реверанс.

— Та я б ніколи в житті тебе не впізнав, якби не твоє око… Ти ж… ти ж вимахав ще вище і так роздався в плечах… ну ніхріна ж собі… Яким ти став амбалом… — Андрій з цікавістю почав оглядати Степана вражений тими змінами, що з ним стались за ці роки. Він навіть забув цієї миті, що зламаний ніс — справа його лівої руки. Відьмак тепер був мало схожим на того жилавого хлопчину, яким був колись. Хоча його обличчя Андрій тепер вже пізнавав, та Степан дуже змужнів з часу їхньої останньої зустрічі. Мабуть, тепер його удари ще більш небезпечні… При цій думці Андрій шмигнув носом. Тіло згадало… — А де ти пропадав?