Фантомна довіра - Лана Вернік
Наблизившись до Степана, дівчина, несподівано, підняла вперед праву ногу і Степан зробив те ж саме. Вони буцнулися внутрішніми поверхнями стоп спочатку правої ноги, потім лівої і знову правої, а вже після цього блондинка його обійняла.
— Бонд, ти — сволота!
— Ще й яка, — він засміявся легенько обіймаючи її лівою рукою. — А що ти тут робиш?
— Приїхала глянути, чи ти ще не сконав.
— Ще ні, — Степан задоволено вишкірився.
— Я мало не посивіла! Ну що це таке?
— Ти блондинка, було б не дуже помітно, — він відхилився від неї.
— Падлюка… — просичала вона йому в обличчя.
— Я знаю.
Степан прибрав ліву руку зі спини блондинки і обернувся до Лариси.
— Лоро, познайомся — це Таїса, моя знайома з часів універу. Таїса — це Лора, мій янгол-охоронець.
— Можна Тая, — блондинка усміхнулася, зацікавлено розглядаючи Ларису.
— Дуже приємно, — Лора кивнула. Насправді, їй більш приємно було почути, що він називає її янголом, ніж знайомитися з дівчиною. Але хто ця блондинка для нього — знати дуже кортіло.
— Бонд, ти мене так скромно представив? А як же “мозкоколупалка”?
— Я тебе так ніколи не називав. Ти плутаєш мене з Вадимом. Хоча, визнаю, це ти вмієш. Я наївно сподівався, що після заміжжя ти зосередишся лише на ньому, — Степан допоміг Лорі сісти з стіл, за яким вона привіталася з Бакеро.
— Це у мене вроджений талант, я його розвиваю і одного мозку мені мало. Треба ще, а твій колупати — одне задоволення, — вона усміхнулася. — Лоро… тож це ти опікуєшся здоров’ям цього боввана?
— Е… — Лариса озирнулася на Степана, котрий усміхаючись розглядав меню.
— Таїсо, не лякай дівчину, вона не звикла до твоєї манери спілкування, — сказав Бакеро.
— Бакеро казав, ти йому антибіотики колеш, щоб не сконав? — блондинка проігнорувала слова цигана.
— Ну… так.
— А вколи йому щось, щоб став менш диким і заспокоївся, нарешті.
— А давай почнемо з тебе, бо поки що лише твоя поведінка далека від норми. Спокійніше, Таю. Тихше, — усміхнувся Степан, дивлячись на Таїсу поверх меню і та оскалилась у відповідь.
Лариса нічого не відповіла Таїсі. Вона стежила за цими їхніми “перемовинами”, намагаючись вирахувати, хто ця дівчина для Степана насправді. Те, що Таїса відчуває до нього симпатію було очевидним. І всі ці нападки… Дивно, що вона заміжня.
Як і домовлялися, він замовив для Лори рибу — чорну тріску з різотто, горіховий торт і капучіно. І собі теж, за компанію. Риба — це ж корисно...
Таїса їла салат. Лора бачила такий вперше в житті, бо в ньому були поєднані дивні на її погляд речі: зелень петрушки, паприка різних кольорів, морква, шматочки м'яса і гриби. Салат був чимось заправлений, можливо, майонезом, але виглядало це дивно. (теплий салат з телятиною і грибами). Такий же салат був і у Бакеро, а ще сирники. І циган наполягав, що тут вони — найсмачніші. Лариса дивувалася та розуміла, що просто ніде не була і мало що знає… тому не виказувала своєї думки ні про що.
Блондинка весело розповідала, як їздила нещодавно в Єгипет і як їй не сподобалися піраміди. “Ці гори каміння” не виправдали її сподівань. Бакеро посміявся, що “це справді жах, фараони в почесній варті мали вишикуватися для неї”. І це — серйозне упущення. Таїса далі жалілася на впертих верблюдів… На не менш впертих єгиптяни, а ще спеку… Єдине, що сподобалося — бар в готелі. Більше в Єгипет не поїде. Краще вже в гори. Хоче підкорити Еверест. Це її мрія. Степан мовчав, з Таїсою говорив переважно Бакеро, але при згадці Евересту висловив думку, що це ризиковане заняття і варто почати з нижчих гір.
Згодом до Степана підійшов офіціант і, щось прошепотівши на вухо, пішов.
— Дуже вибачаюся. Змушений вас ненадовго залишити. Справи, — Степан підвівся.
— Бонд, ну як це назвати? Я приїхала сюди аж з Одеси, а ти — тікаєш! — обурилася блондинка.
— Таїсо, мені приємно, що ти приїхала поглянути, чи я ще не сконав, але зараз я маю йти. Бакеро, попіклуйся про Лору, — він усміхнувся, взяв валізу і пішов. Лариса знала, яка у нього справа: Степан зараз буде передавати “красуню Галиль” в інші руки. Подумати тільки — подарунок на 19 років… Мда… Інший світ...
— Що там у нього з рукою? Не відпаде? — запитала Таїса, розглядаючи Лору.
— Вже все добре. Думаю, за пару днів буде ходити без бинтів.
— Могло бути гірше?
— Могло, але вчасно розкрили рану і тепер все буде добре.
— Безголовий… — процідила крізь зуби Таїса, а потім додала. — Це погано. Тільки відчує полегшення — знову кудись подасться… І коли знову з’явиться — невідомо.
Лора поглянула на Бакеро, той стримано усміхнувся їй у відповідь. Отже, блондинка права. Він скоро зникне… Таїса розглядала Лору, розпитувала про навчання. Про селище і пригоду на водосховищі вона знала, запитала лише — як то було зустріти Степана через стільки років.
— Це було дуже несподівано... Я думала, що він десь дуже далеко і не знала, що весь цей час він відвідував Віру Хризонівну.
— О, це він може…
— Не знала навіть моя подруга, що живе з ними через паркан, а вона підтримує дуже теплі відносини з його бабусею.
— Чесно — не здивована. Цілком у дусі Бонда. Буде у тебе під носом, а ти навіть не знатимеш про це, — Таїса усміхнулася. — А ти знаєш, що він медиків терпіти не може?
— Знаю, через брата і маму, — відповіла Лора, намагаючись говорити спокійно. Що ця блондинка хоче сказати їй своїм запитанням?
Таїса кивнула. ЦЕ мАла знає… ЗНАЄ.
— То як він тебе допустив до своєї руки?
— Не знаю… Можливо, коли втручання медиків неминуче — він не такий вже і категоричний? Степан же робить щеплення перед поїздками в “теплі краї”, і якось нас, медиків, в такі моменти терпить? — Лора усміхнулася і відпила капучіно з чашки.