Фантомна довіра - Лана Вернік

Родина Горбачів “міцно стояла на ногах” завдяки діду, котрий після війни отримав “вигідне” місце в обласному комітеті партії і по партійній лінії прилаштував старшого сина, Вячеслава, в райком. Менший Горбач, Ілля, батько Андрія і Юлі, будував собі кар’єру в іншому світі — кримінальному. Коли потрапляв у якісь неприємності — мав батька і брата, котрі мали зв’язки… і все вирішувалось. Офіційно, він працював водієм у брата, був у курсі всього, що відбувалось в районі і за його межами. 

Ілля мріяв стати великим авторитетом — але не з його характером.

Чоловік дуже захоплювався особливостями кримінальної субкультури, її традиціями, правилами, нормами і ритуалами. Дуже любив жаргон, мову жестів, злодійський шансон і татуювання. І хоч сам жодного разу не сидів — зробив собі кілька “нейтральних” татуювань, котрі показував переважно вдома, бо серед братви козиряти такими мітками було “стрьомно”.

З часом Ілля зрозумів, що бажаних вершин не досягне, але ж це міг зробити його син… Він знав, що кримінальний світ пов’язаний з небезпекою і ризиком. Окрім “ремесла” було важливо володіти бойовими мистецтвами (Андрій мав навчитись битись, як Брюс Лі), володіти холодною зброєю (Андрій мав навчитись кидати ножі, як ніндзя) і, дуже бажано, володіти стрілецькою (стріляти, як ковбої у вестернах — швидко і влучно, ну, Андрій теж… мав...) — такі були батькові мрії про майбутнє сина... Ілля відправляв Андрія вчитись до різних тренерів — безрезультатно. Стати гарним бійцем за пару тренувань — неможливо, а на постійні виснажливі заняття у Андрія не вистачало ні бажання, ні сили волі. Йому подобалось спілкуватись з “кримінальними елементами” і ті радо занурювали його у свій світ. От тільки — Андрій не мав особливих талантів. Якщо з ножем виходило так-сяк, то бити він міг лише завідомо слабшого, а стріляти боявся — слабке зап’ястя після стрілянини нило, і пістолетом він міг хіба що помахати. Його брали на “квартири”, “підвали”, “гаражі”, на підпали і крадіжки ювелірки, але Андрій від того не кайфував… З початком 90-х Андрій все ж таки знайшов свій талант — рекет. Це було його заняття. Принижувати людей він любив, тому радо “чмирив” підприємців, вимагаючи кошти і проявився у цьому занятті він у “всій красі”. Та так, що часом доводилось заспокоювати, бо мертві не заплатять нічого. Успіхами сина батько був задоволений. 

Андрій був сином Іллі від першої дружини, котра не витримала тиранічного чоловіка, схибленого на “фєні” і кинулась під поїзд, коли хлопчику було шість років. Другою дружиною Іллі і мамою Юлі стала донька одного “домушника”, котрого посадили на тривалий термін і дівчина лишилась “без опіки”. Оксана була гарненькою і Ілля довго кружляв довкола неї, перш ніж дівчина прийняла його пропозицію. Життя з новою дружиною не було схожим на життя з попередньою. Якщо раніше він намагався всім своїм видом виказувати свій зв’язок з “тим світом”, то Оксана на все наклала заборони. Все мало бути пристойно і жодних кримінальних замашок вона не терпіла. Оксана надивилась всього того ще за батька, котрий за все її свідоме життя пішов на зону вже вчетверте. Ілля несподівано погодився. Згодом народилась донька, і Оксана стала ще більш категорична у свої заборонах. Працювала вона касиром у залізничній касі, тут, у їхньому селищі.

Випадок на водосховищі Ілля і Оксана сприйняли дуже болісно — їхня красуня, їхня принцеса… Не можна дозволити, щоб ця “нерозумна дитяча витівка лягла плямою на її біографію”. Слідчий охоче погодився допомогти, особливо це бажання у нього посилилось після того, як у кишені зашелестіли гарні купюри. Поговорити з Володимиром, батьком жертви, теж виявилось легкою задачею, але той малий Бондар… Хлопцю потрібно було пояснити, що все минулось і не варто згадувати, але той не заспокоювався. І пояснити ситуацію до нього поїхали троє “друзів” Андрія.

Проте хлопець не злякався і, несподівано, виявився хорошим бійцем. Хто б міг подумати, що онук старої вчительки географії, якого називали Відьмаком, маючи досить юний вік, розкидає “пацанів” так легко? Спочатку Ілля не повірив, що малий Відьмак так може. Наступного разу “перетерти” з хлопцем пішли п’ятеро і його син Андрій разом з ними, котрому на той момент було вже 20. Зустріли малого на спортивному майданчику біля школи…

Результат цієї розмови Андрій носив на своєму обличчі до цього часу. 

Чоловіки вийшли з зеленого Мерседеса, уважно оглядаючи позашляховик, що застиг на дорозі. Була вже 16 година, сонце поволі хилилось на захід, віддзеркалюючись від глянцевої поверхні авто — дорога цяцька. Але затемнене скло не давало жодного шансу добре розгледіти, хто всередині... 

— Вони — місцеві? — тихо запитав Степан у Лори.

— Лише Андрій… отой у чорній футболці — з райцентра, інших я не знаю… — прошепотіла вона перелякано у відповідь. 

— А чим займаються, знаєш?

— Тоня казала, що вони — рекетири… 

— Рекетири? — Степан задумливо поглянув на Горбача. — Цікаво… Під ким він не знаєш?

— Ні… Це Тоня знає… Але головний в районі Комар. Він мент.

— Чув про такого. Мент. Це прекрасно, — він похитав головою. 

— Там, за воротами, у них місце збору. Я про це зовсім забула… Не варто було туди їхати….

— МАла, рекетири — це саме те, що мені потрібно, — усміхнувся він не відводячи погляду від пузаня. — Не бійся, все буде добре. Тільки сиди тихо. Домовились?

Вона кивнула у відповідь.

— Сядь за мною… — і Лора слухняно сіла за водійським сидінням. Їй було страшно, тому вона прикрила рота рукою, аби не видавати жодного звуку.   

Андрій підійшов до водійських дверцят і наполегливо постукав по склу. 

Степан одягнув сонцезахисні окуляри і повільно опустив скло, утворивши невелику щілину — сантиметрів п’ять, не більше, крізь яку Андрій нічого як слід не міг бачити.

— Якісь проблеми? — почув Андрій чоловічий голос з машини.

— Оце ми і хочемо з’ясувати… Можливо, ви, шановший, заблукали і вам потрібна допомога? А може ви шукали нас і поїхали, так і не знайшовши… Чи шукали не нас? Хочемо поговорити, все з’ясувати…