Фантомна довіра - Лана Вернік

— Вона ж її сестра… — Лора була приголомшена почутим.

— Старша. Мама була меншою за неї на три роки. Наступного ранку після нічного скандалу вона поїхала. Потріпала мене за щоку і сказала: “Тримайся, бісеня”.

Лариса поглянула на Степана. Він сумно усміхнувся. Якщо рідні так називали його, то чи варто дивуватись, що чужі люди в селищі таке про нього казали?..

— Після того я бачив її лише один раз, на похороні діда, у 1987 році. Тітка обіймала мене, як зразкова родичка, розпитувала: як моє навчання, як справи, як батько. Мені дуже хотілося відповісти їй, що у бісеняти все добре, але це був би скандал. Тому я був чемним хлопчиком. Вона почала присилати нам вітальні листівки, котрі батько одразу ж викидав у сміття і один раз написала листа, який він також не читав, а я витяг з кошика і прочитав. Вона там дуже слізно вибачалась і просила пробачення. Звісно, ніхто їй нічого не відповідав. В її сім’ї почалися проблеми. Чоловік почав пити, розпускати руки. Бив і її, і доньку. Софія почала хворіти і вона через Віру Хризонівну вийшла на ЛОР-інститут у Києві. У неї там якісь нарости на голосових зв’язках, я не знаю. Я тоді був у Москві, а бабуся їх прийняла, і от тепер вони приїжджають вдруге. Мабуть, рецидив.

Лора пам’ятала, що коли Степан поїхав з селища, Тоня казала, що приїжджала сестра його мами з донькою — дуже пихатою дівкою. Вони побули тоді декілька днів і поїхали. Приїздили на консультацію. 

У коридорі почулись голоси. Приїхали...

— Я щоразу відкриваю тобі якусь таємницю своєї родини і скоро ти знатимеш їх усі, — Степан усміхнувся.

— Ще багато? — вона теж усміхнулась.

— Ні. Але кілька ще є. 

— Ну… я тебе уважно слухаю.

— Наступну таємницю ти дізнаєшся дуже скоро і не від мене.

— Не від тебе? — Лора озирнулась на двері, за якими лунали голоси і кроки — гості занесли речі у кімнати. — Заінтригував…

У двері постукали і Тоня голосно промовила.

— Ми чекаємо на вас у залі!

— А ктО там? (А хто там?) — почувся жіночий голос.

— Проходьте, шановні, проходьте, — відповідала Тоня напружено.

— Нам пора… — сказала Лора. Вона була розгублена після його розповіді, і зустріти тітку Марту їй не дуже хотілось. А ще кузину…

— Тримайся перед ними впевнено, добре?

— Я намагатимусь, — вона кивнула. — Ой, а антибіотик…

Заслухавшись Степана, вона геть забула за нього.

— Думаю, досить вже його з мене. Я себе дуже добре почуваю, — він підвівся.

Біля дверей Степан обійняв Ларису і поцілував.

— От тепер можна йти, — сказав він, а Лора подумала, що краще було б їй і Степану лишитись тут…   

З’явившись у дверях зали, вони одразу ж потрапили під пропалюючі погляди Хризонівни і ще двох жінок. Тітка Марта була худенькою сіроокою шатенкою, і якщо придивитись, то можна було вгледіти деякі спільні риси між нею і Степаном. Її донька, Софія, виглядала як її сестра. Дівчина була дуже повною. І, мабуть, піддавшись міфу про те, що паління допомагає схуднути, вона при нагоді диміла як паровоз — від неї доносився стійкий запах диму. Софія також була шатенкою, сіроокою, але повнота накидала їй віку. Хризонівна, як звичайно, була незадоволена, а Тоня сиділа закочуючи очі вгору — їй “гості” не подобались.

— Стефан, как ти вазмужал! (Стефане, ти так змужнів) — тітка Марта підвелась з-за столу і пішла обіймати племінника.

— Пробачте, хто? Як ви його назвали? — скривившись, запитала Тоня.

— Стефан!  Ето же єво настоящєє імя (Стефан! Це ж його справжнє ім’я) — жінка притулилась до нього, а Степан перевів на Лору змовницький погляд, однією рукою “обіймаючи” тітку. Дівчина усміхнулась йому у відповідь. “Наступну таємницю ти дізнаєшся дуже скоро і не від мене”. — Єво так назвалі в чєсть дєдушкі. Атца маєй мами. (Його так назвали на честь дідуся. Батька моєї мами)

— Охрініти… — сказала Тоня і відкусила печиво.

(Оригінальне ім’я героя також відрізняється однією літерою між тим, що значиться в документах і тим, яким його називають всі в житті. Варіант Степан/Стефан наближений.)

— Так, саме так, — Степан кивнув і спробував звільнитись від обіймів тітки.

— Ти так стал паахож на свааєво аатцаа (Ти став таким схожим на свого батька)… — вона відійшла на крок назад, оглядаючи його.

— Так, тітко Марто. Я знаю, що схожий на батька. Привіт, Софіє, — він махнув їй рукою.

— Хай! — махнула та у відповідь, не піднімаючись з місця. Ду-у-уже тепла зустріч брата і сестри, котрі не бачились десять років.

— А ето ктоо (А хто це)? — Марта перевела погляд на Лору.

— Познайомся, це Лариса — мій янгол-охоронець, Лоро, це — моя тітка Марта,— Степан обійняв Лору за плечі. 

— Очєнь прійаатна (Дуже приємно), — сказала жінка розглядаючи Ларису, котра кивнула у відповідь. — А пачєму аангєл (А чому янгол)?

— Якби не вона — невідомо, що зі мною було б зараз.

— Што таак (Чому це)?

Степан нічого не відповів, просто показав перемотану руку і, перемістивши праву руку на талію дівчини, спрямував Лору до столу. Лариса сіла біля Тоні, а він сів біля неї. Марта теж повернулась і зайняла своє місце біля доньки, навпроти них.

Нависла пауза.

— Відьмаку, ти — просто ходяча несподіванка, — сказала Тоня, відпиваючи чай. — Оце за стільки років жодного разу не спалився… А документи у школі як ти отримував?

— Так у мене ж там свої люди, — він кивнув на бабусю. — В документах все як треба.

— А чому ж тоді ти всім називався Степаном, а не Стефаном? — не вгавала Тоня.

— Так простіше, — він усміхнувся і спробував печиво. Прожував, скривився, поклав його на стіл і повернувшись до Лори сказав — твоє набагато смачніше…

Марта і Софія не відводили від нього очей. Марта була вражена його теперішньою схожістю з батьком, Софія розглядала яким кузен став за ці роки — не соромно показати.