Фантомна довіра - Лана Вернік

— Та де я тільки не був за цей час, — усміхнувся Степан. 

— І з користю… Агрегат в тебе он який… — Андрій кивнув на машину, продовжуючи оцінюючим поглядом сканувати Степана. Дорога машина, зброя… Схоже, Відьмак також з темного боку. 

— Я дуже старався.

— А що ти тут робиш?

— Гостюю. Іноді важливо згадати своє коріння, подумати.

— Та-а-ак… — протягнув Андрій.

— Ми останнього разу не дуже добре поговорили, — сказав Степан, примруживши очі.

— Ага, — Андрій насупився і напружився. Ніхто з пацанів не знав, як саме був зламаний його ніс і хто це зробив. Сказав, що у бійці і все. Деталі не уточнював. Він навіть не робив операцію по його виправленню, бо зламаний ніс вважав “солідним” атрибутом свого заняття. А от Степан виглядав занадто випещеним, на його думку, як для криміналу… Але Відьмак на дорогій машині і він бачить у нього зараз пістолет і автомат... Мати це все у законний спосіб — нереально. Темний бік… однозначно. Хто б міг подумати? Був таким правильним...

— Багато часу минуло… як то кажуть — хто старе пом'яне... — сказав Степан.

Старе прислів’я, котре всі цитують і, як часто буває, не завжди знають його значення. Степан знав і був згоден з кожним словом. 

— Так… тому око геть, — Андрій кивнув, погоджуючись.

— “Хто старе пом’яне, тому око геть, а хто забуде — тому два” — дуже підступне прислів’я… — говорила друга бабуся Степана, по лінії матері — Меланія, наголошуючи, що воно не просте, а з секретом. — Будь уважним коли його кажеш і, особливо, коли його чуєш… Той, хто його тобі каже — тримає на тебе зло.

Прекрасне народне надбання для мовного маніпулювання — натяк на неприємні секрети адресата, які той, хто говорить, може розголосити “при нагоді”. Коли насправді людина не бажає згадувати події — є інше прислів’я: “Не будемо ворушити минуле” — у нього немає продовження, котре повністю змінює значення першої частини… Така ж ситуація і з “ Про померлого — лише добре або нічого, крім правди”...

Степан дуже любив бабусю Меланію. Останні роки вона хворіла і залишила цей світ на півроку раніше за його брата — онкологія. Того останнього її літа вони з мамою і братом їздили в Мукачево прощатись… Працювала жінка все життя вчителькою. Викладала зарубіжну літературу. Дуже любила свою роботу і діти любили її предмет… Приходили з відвідинами щодня, а на її похороні, здавалось, було присутнє майже все місто… 

Помирала бабуся Меланія вдома, будучи весь час на морфії... Постійно, майже до останнього подиху, розповідала хлопцям якісь цікаві історії.

Свого часу всю грецьку міфологію Степан почув саме від неї, як і “Мистецтво війни”. Ці дві книги вразили його дитячу свідомість, а Сунь-Цзи став його улюбленим стратегом на все життя...

І зараз він сказав Андрію першу частину прислів’я, дуже добре пам’ятаючи його продовження. Він нічого не забуде. Ніколи.

— Є гідна справа. Організуй мені зустріч з Комаром.

Андрій насторожено поглянув на Відьмака. Справа? Яка? Хоче бачити Комара? Зрештою, послухати його Комар може. Не схоже, що запропонує якесь фуфло...

— Що за справа?

— Ти ж не думаєш, що я зараз, отут, все розповім? — Степан усміхнувся. — Організуй зустріч і все дізнаєшся. Справа вартує його уваги. Найближчим часом я буду в селищі — ти знаєш, де мене шукати, — сказав Степан.

— Добре…

Степан одягнув окуляри.

— А зараз маю їхати, бо Віра Хризонівна оголосить мене у розшук. Ти ж знаєш — менти у порівнянні з нею — цуцики.

— Так… Це точно… Бувай.

Степан сів за кермо, і позашляховик, зірвавшись з місця, понісся до траси. На благо, там було порожньо, і він, стрімко зайшовши у поворот, поїхав у напрямку селища.

— Хто це, шефе? — запитав чоловік у кашкеті.

— Знайомий з моєї юності…   

Лариса розгублено дивилась на Степана, нічого не запитуючи.

— Як ти? — поцікавився він, розігнавши авто і поглянувши у дзеркало заднього виду.

— Я не знаю… нормально, мабуть.

— Вибач, але вони мені ну дуже потрібні. Я не можу зараз тобі все розповісти, просто повір. 

— Добре…

— Дуже злякалась?

— Не знаю…

— Зараз приїдемо до мене, знайдемо в аптечці якусь валеріану.

— До тебе? — здивувалась Лора.

— Ну так, — він відповів їй в тон. — Перев’язка.

— Точно… Сьогодні стільки різних подій… Я забула, вибач, — Лора зітхнула, досі відчуваючи тремтіння у тілі.

Степан загнав авто в гараж, і вони вийшли з нього через двері, що виходили на майданчик з турніком. Будинок зустрів їх зачиненими дверима.

— Дивно, — сказав Степан, шукаючи ключ на в’язці.

— Може пішла до Тоніної мами? Вона часто до них ходить, — припустила Лора.

— Може, — Степан відчинив двері.

Перевзулись. Знявши підбори, Лора відчула значне полегшення. Помила руки у ванній і пішла до Степана на кухню. Він саме мив руки над мийкою. Кухня була простора, всі меблі кольору вільхи і плитка “фартуха”, несподівано, чорного кольору.

— Зараз, — Степан кивнув і, витерши руки, дістав з навісної шафи коробку. — Я, правда, сюди майже ніколи не зазираю, не знаю, що тут є. Пустирник… Валеріана… Тобі що краще?

— Ну...

— Думаю, що і те, і інше.

Випивши краплі, котрі він їй накрапав на ложку з цукром, і запивши все це водою Лора скривилась.

— Дякую, ду-у-уже смачно...

— Пробач, я не хотів, щоб ти нервувала...

— Обійми мене, будь ласка, — попросила вона тихо і Степан пригорнув її до себе. Це — найкращі ліки від нервів... В його обіймах — страх не тривожив її серце, було так спокійно і затишно, що хотілось, аби ця мить тривала вічно і ніколи не переривалася. Лариса прикрила очі. Як же з ним добре… Якщо рай існує, то відчуватись він має приблизно так само…