Фантомна довіра - Лана Вернік

— Можливо… — протягнула Таїса, здивована згадкою “теплих країн”.

Вона чула про Русалку не один раз, і Бакеро казав, що Лора гарна, але вона навіть не очікувала побачити настільки гарну дівчину. Лариса… Бонд дуже уважний до неї. Цікаво, між ними вже щось є чи лише починається? І чи щось буде? 

Таїса не дочекалася повернення Степана, бо їй подзвонив чоловік і блондинка попрощалася, попросивши передати йому, що “рада, що він одужує, але хай це робить не так швидко”. Просила Лору піклуватися про нього, бо “іншого такого боввана у світі немає”. Ці слова смикнули тривожну струну у серці Лариси — чи справді вони лише друзі? А потім Таїса, несподівано, схилилася до Лори, обійняла її і прошепотіла на вухо:

— Тільки не закохайся в нього, дівчинко. Бережи своє серце від цього почуття. Він — одинак, йому ніхто не потрібен… жодна з нас. Це просто вбиває.

Таїса відхилилась і поглянувши на здивовану Лору усміхнулася.

— Це моя тобі дружня порада…

— Дякую, — Лора кивнула. Про те, що ця порада запізнилася на вісім років — промовчала.

Таїса поцілувала Бакеро в обидві щоки.

— Я ввечері буду у тебе, красунчику, — сказала вона йому.

— Чекатиму.

Коли блондинка пішла, Лора лишилася з Бакеро за столом. Циган усміхнувся.

— Тая — це просто буревій, — сказав він.

 — Дуже незвичайна людина, — додала Лора.

— Так. Вона прикольна. Характер у неї, правда, складний, але вона дуже хороший друг. Надійний.

— Мабуть… — Лора не була певна, що у Таїси до Степана дружба, але озвучувати своє припущення не стала. — Вітання у них таке цікаве.

— Придумали коли були студентами. Подробиць не пам’ятаю, але мене теж вразило таке вітання, коли побачив вперше. Незвично. У кіно таке побачити — то одне, а отак, в реальності — несподівано. До речі про студентів, як твій іспит?

— Відмінно,— Лора усміхнулася.

— Молодець. Шкодуєш, що вчишся в училищі, а не в виші?

— Ну… я намагаюся про це не думати... 

— Ти можеш спробувати вступити цього літа. І Степан… він може посприяти твоєму вдалому вступу, якщо ти попросиш.

Лора недовірливо поглянула на Бакеро.

— Ні…

— Подумай. Ти вже втратила рік.

— Я… Я не буду його ні про що просити.

— Чому?

— Це — неправильно. І я… я не думала про вступ цього року.

— А ти подумай, Лоро. Поки ще є час і поки Бонд в країні.

Лора насторожено поглянула на Бакеро і, взявши десертну виделку, почала зосереджено колупати горіховий торт. Смачно...

— Зараз додому поїдете? — запитав циган.

— Я не знаю, якщо у Степана не буде інших справ, то, мабуть, додому. А чому ти питаєш? Поїдеш з нами?

— Ні, я сьогодні працюю. Он і Таїса грозиться прийти. Ти Тоню давно бачила?

— У понеділок, тоді, разом з тобою. Вчора я весь день повторювала, сьогодні іспит… може ввечері побачу. Щось передати?

— Ні, нічого. Я сам з нею поговорю при зустрічі.

Не стала нічого уточнювати. Вона ж пішла у понеділок раніше і не знає, що було між Бакеро і подругою, ще зараз влізе і скаже щось не те… Краще мовчати. І жувати. А потім повернувся Степан.   

Дорогою додому Лора запитала Степана про історію виникнення незвичайного вітання. Насправді, її цікавило все, що стосувалося Таїси, але влаштовувати йому допит не наважувалася. Почала здаля.

— Це давня історія. Я, коли повернувся з Москви до Києва, жив у гуртожитку в кімнаті з Вадимом, а Тая з ним зустрічалася. Вони побралися минулого року, в квітні. Так от. Поїхала Таїса з батьками на гірськолижний курорт в Альпи і понесло її там на закриту трасу. Гори — це її наркотик. В результаті невдалого спуску, вона зламала обидві руки.

— Ого… 

— Так. Причому це сталося на другий день перебування там родини. Мусили всі повертатися. Відпочинок був зіпсований. Батьки незадоволені, сердиті, а вони у неї — люди дуже серйозні, обоє при погонах. І от сидимо ми з Вадимом в кімнаті, нікого не чіпаємо, куримо косяк, і тут, раптом, приходить Таїса, — Степан засміявся. — Сюрприз такий в гіпсі. Нас на хі-хі пробило, ну просто до істерики — ледь заспокоїлися. Тая почала нас буцяти ногами. Наступного разу зайшла, а я кажу, ну, давай буцяй наперед, бо я ж все одно тобі щось зараз про руки скажу, горечко. З того часу і пішло.

— То це тільки з тобою?

— Так, це наше персональне вітання.

 Лора усміхнулася, хоча всередині вся насторожилася. Персональне вітання... Ага.

— Таїса — екстремалка. Любить дуже гори. Вадим з нею їздив постійно, мене теж пару разів витягли, але я — не фанат. Можу підніматися, але я не відчуваю того захвату, як вони, коли деруся по якихось каменючостях вгору. Не моє.

— А Вадим — фанат? Чи через неї ходив?

— Через неї, — Степан усміхнувся. — Він взагалі з висотою не дуже дружив, але заради неї — дерся. Ну, а потім якось звик і сподобалося.

— Ти теж через неї?

Степан поглянув на Лору і зустрів допитливий погляд зелених очей.

— Ні. Мені було просто цікаво, до того я ніколи не ходив в гори. Після також. Я розумію, що ти хочеш знати, Лоро. Чи спав я з нею? — Ні, не спав. Чи знаю я про її почуття? — Так, але Вадим — мій дуже хороший друг і його дружба для мене набагато важливіша. І Таїса це також знає. 

— Вона мені дещо сказала, коли йшла… — Лора вагалася чи говорити Степану те, що почула, але дуже хотіла знати, чи все справді так, як сказала Таїса.

— Що саме?

— Що ти “одинак і тобі ніхто не потрібен… жодна з нас”. Думаю, вона мала на увазі жінок взагалі...

Степан мовчки вів авто, ніяк не виказуючи своєї реакції на почуту фразу. Пауза затяглася і Лора почала нервувати.

— Це — не так, — сказав він нарешті. — Але доки я не закінчу почату справу, я не можу собі дозволити розкіш мати сім’ю. І коли це все закінчиться — я не знаю.

Лора намагалася знайти якісь правильні слова, що були б доречні зараз, але жодної розумної ідеї не знаходилось і вона вирішила, що краще нічого не відповідати. Мовчання — золото.