Фантомна довіра - Лана Вернік

Однак мозок, повертаючи її до реальності, нагадав їхній нещодавній діалог і відповідь Степана на питання: “...доки я не закінчу почату справу, я не можу собі дозволити розкіш мати сім’ю. І коли це станеться — я не знаю…” А це значить... що він не зможе бути ні з нею, ні з будь-ким іншим… жодних серйозних стосунків він починати не буде. І коли він розповідав їй про себе, то сказав, що їй варто “подумати, чи варто щось починати”... Щось.

Степан поводиться, як чоловік одружений на своїй роботі. З іншими він може лише загуляти, зраджуючи “її”, і не зможе ні з ким бути по справжньому, доки не отримає “офіційне розлучення”. І коли цей “шлюб” розпадеться — не знає ніхто… Але Лора відчувала, що готова його чекати хоч все життя… не знала звідки прийшло таке відчуття, але розуміла, що воно є правильним.   

Вони стояли, обійнявшись, досить довго. Мовчки. Руки Степана повільно гладили їй спину і він торкався губами її волосся, або притискався до нього щокою, а Лора слухала, як б’ється його серце, притулившись вухом йому до грудей. Найчарівніша музика у світі — серцебиття коханої людини: чаруюче, ритмічне, чисте... Невідомо, скільки б вони ще так простояли, але гупнули вхідні двері і почулись голоси Тоні і Віри Хризонівни.

— Оце на кухню занось одразу, — сказала бабуся.

Степан і Лора відступили одне від одного і у дверях з’явилась Тоня з пакетом.

— О, привітики, — всміхнулась вона, — чому такі сумні?

— Привіт, — привітався Степан. — Тобі здалось.

Він взяв зі столу електрочайник і почав наповнювати його водою з маленького крану, до якого був підключений фільтр під стільницею.

— О, так, став чайник. Ми купили чай з бергамотом, зараз спробуємо. Пахне просто неймовірно!

— Ото хіба-що пахне, — усміхнувся Степан.

— Мовчи, — Тоня тикнула на нього вказівним пальцем. — Зараз розкажеш про нього якусь хрінь, я тебе знаю…

— Помиляєшся, я нічого такого робити і не збирався. Звичайний собі цитрусовий. Просто навряд чи тут у нас продають чай зі справжнім бергамотом, — він увімкнув чайник. — швидше там якийсь ароматизатор. 

— Розумнику, тебе ніхто його не примушує пити. Не хочеш — не пий... Лоро, як іспит? — Тоня почала викладати на стіл з пакету різне печиво, батони, сир, ковбаси, шинку...

— Відмінно.

— Розумничка!

— О, а в нас тут ще гості? — до кухні зайшла Хризонівна. — Щось ти сьогодні рано на перев’язку прийшла...

— Доброго вечора, так вийшло, — відповіла Лора. Колишній вчительці зовсім не обов’язково було знати, як вона сюди потрапила.

— Та який він вже добрий… — незадоволено сказала бабуся. — Вже руку перемотали?

— Ні, — Лариса похитала головою здивована тоном Віри Хризонівни.

— То йдіть, займіться рукою, а ми з Тонею стіл накриємо.

— Бабусю, а чому ти мені не сказала, що потрібно було щось купити? Я б привіз з Києва. 

— Тоді не треба було.

— А з якого приводу все це зараз? — Степан насупив брови оглядаючи купу їжі.

— З якого? Зараз скажу… Оце як ти тільки вранці поїхав — подзвонила твоя тітонька. Сказала, що везе свою доцю в наш Київський ЛОР-інститут, щось там у неї з горлом знову…

— Хай менше палить, — буркнув Степан.

— Хотіли, щоб ти їх зустрів в аеропорту, — награно улесливо сказала Хризонівна. — А я кажу — поїхав вранці, не сказав ні куди, ні коли повернеться, а телефон поза зоною… Я, правда, тобі і не дзвонила, просто вирішила, що такі новини повідомляти чим пізніше — тим краще... Так що будеш тепер свою тітоньку і сестричку до Києва кожен день катати.

— У мріях тітки Марти, хіба що… Ларисо, пішли, — він їй кивнув і вийшов з кухні.

Рана на зап’ястку майже затягнулась.

— Може пластирем заклеїти? — запитала Лора.

— Ні. Краще мотай. Якщо доведеться їхати з Горбачем — краще не показувати що у мене з рукою, — голос Степана звучав глухо.

— Поїдеш сам?.. — вона поглянула на нього спідлоба. Хвилювалась за нього страшенно.

— Сам. Це абсолютно безпечно, не переживай. Все вигорить, я впевнений.

Лариса замотала його зап’ястя, закріпила бинт і лишила свої долоні на його руці.

— Ти не радий приїзду тітки?

— З нею — все складно, — Степан поглянув на Лору, котра не знала, як себе поводити і стурбовано дивилась на нього. — Річ у тім, що тітка Марта першою познайомилась з моїм батьком. На святкуванні Нового року в будинку офіцерів. Вона була там у складі оркестру. Познайомились, декілька разів зустрілись у місті, і вона запросила його додому. У бабусі Меланії і діда Василя була річниця весілля — свято. Це було якраз на Меланку.

— Меланку?

— Старий Новий рік, 13 січня — Меланка, а 14 — Василя, — Степан усміхнувся. — Отак у них співпало… Хоча, це вони спеціально так підгадали з датою. Було багато гостей. Сіли за стіл, почали відзначати і прийшла моя мама… Вона їхала зі Львова, де навчалась у консерваторії, в дорозі затрималась і запізнилась. Батько казав, що коли вона зайшла до кімнати, його ніби струмом прошило…   

Лорі перехопило подих при цих його словах, і вона стисла йому руку, котру досі тримала у своїх долонях. Степан мовчки накрив обидві її руки зверху своєю (правою) долонею. Ніхто нічого не казав. Мовчали. Все і так було зрозуміло... Витримавши паузу, Степан продовжив.

— У жовтні вони одружились і наступного року, 7 серпня, народився мій старший брат. Тітка Марта звинувачувала мою маму, що вона вкрала у неї нареченого. Навіть на весілля не прийшла. Хоча з моїм батьком у неї нічого, окрім пари прогулянок, і не було, а те, що вона собі нафантазувала — її клопіт, він їй нічого не обіцяв.

До горла Лариси підступив клубок. Степан їй теж нічого не обіцяє… І всі його знаки уваги — теж нічого не значать...

— Потім тітка Марта вийшла заміж, також за військового, і вони переїхали в Калугу… А мої батьки поїхали до Монголії. У неї там народилася донька, Софія, а в моєї мами — я. Ми з нею ровесники. Я — червневий, вона — вереснева. Бачились у бабусі й діда в дитинстві. До школи я жив у них дуже багато часу. Бабуся теж була вчителькою і багато всього цікавого розповідала. Коли нам було по сім років, влітку 1979-го, бабуся померла від раку, приїжджали потім до діда. Він дуже сумував за нею, але “смерть не хотіла його ніяк забирати”, і він прожив ще вісім років. Коли помер мій брат, то тітка Марта приїхала до нас. Мама була в лікарні, і я пам’ятаю, як прокинувся вночі від криків. Вона сварилася серед ночі з моїм батьком. Думаю, вона прийшла до нього, а він її вигнав з кімнати. Тітка Марта тоді крикнула, що це так Бог нарешті карає його і мою матір за всі її страждання, і це — лише початок. Що вона довго молила його про це.