Фантомна довіра - Лана Вернік

Була також приголомшена розрахунками, ідеєю помсти і її втіленням, котрі Степан здійснив у сім років… Подумати лишень. Одна справа підгадати час і місце, а тут ще й бажання людини? А що ж він планує і втілює зараз, якщо у Степана в такому юному віці мозок працював настільки добре? Стратег? Маніпулятор? На якусь мить відчула себе пішаком на шаховій дошці…

Тепер його фраза про те, що “рекетири йому потрібні” — набула нового змісту. У нього є ІДЕЯ, для втілення котрої йому потрібні “специфічні” люди… От тільки де ж подівся сам гросмейстер? Де він зараз? Готується до наступного ходу?   

Повернулися Бакеро і Тоня. Він поводився як завжди, по ній було видно, що вона плакала, але зараз вже все, здається, добре і Тоня усміхалася. Лора не помітила, що б вони трималися за руки чи щоб Бакеро намагався обійняти подругу — просто йшов поруч. Потім розпитає що і як… Ну, або Тоня сама все розповість. 

Бакеро запропонував зганяти за пивом, щоб було веселіше чекати Бонда. Лора відмовилася, сказала, що не буде пити, а дівчата погодилися.

— Я куплю тобі лимонад, — усміхнувся циган, піднімаючись з-за столу.

— Не потрібно, дякую.

Бакеро повернувся з пивом, чіпсами і горішками. Купив і їй пиво — не пила, навіть не відкривала, хоча всі їй радили “розслабитися”. Ні.

Вона особливо не прислухалася до розмов за столом, але все ж чула, що Софія і Бакеро обговорювали нічні клуби Москви — їй це було не цікаво, на відміну від Тоні, котра уважно слухала і розпитувала. Виявляється, раніше Софія активно “тусила”, як заявила сама дівчина — вона не завжди була такою. Це за останні два роки вона набрала майже 25 кілограм, а колись була “Ух”! Після її слів Бакеро оцінюючи оглянув її згори донизу і кивнув. Так, без зайвої ваги вона таки була “Ух”... Причину такої зміни Софія не сказала.

Майже опівночі Лора пішла додому, так і не дочекавшись Степана. Бакеро пропонував відвезти — відмовилася. Пройдеться. Вночі не могла спати, прислухаючись до кожного звуку на вулиці і відганяючи тривожні думки. Сон не прийшов навіть під ранок. Чула, як мама пішла на роботу. Працювала вона у Центральній районній лікарні, в хірургії. Зараз період відпусток, замінює маніпуляційну медсестру, скоро та вийде і мама повернеться у свій графік добових змін.

Тетяна одразу ж почала розпитувати про причину суму. Розповіла, що Степан поїхав і немає...

— Я вже подумала, що ви посварилися, — відмахнулася сестра, готуючи яєчню. — А затримався по справах — то ж буває. Повернеться. Може ви взагалі розминулися на пару хвилин?

— Може…

Їсти Лора не хотіла. Взагалі. Але сестра наполягала, тому вона сиділа і колупалася виделкою у своїй тарілці.

— Лоро, я не відпущу тебе, доки ти не поїси.

— Куди не відпустиш?

— До Тоні. Ти ж маєш піти дізнатися про її вчорашню розмову з Бакеро, заразом одним оком і поглянеш, що там у Бондарів, — Тетяна усміхнулася. — Їж давай, а то ще впадеш десь там дорогою…

І коли її маленька сестричка стала такою розумною і дорослою?

Повернувши на знайому вулицю, Лора не побачила машини перед двором Бондарів, а наближаючись до воріт гаража — захвилювалася. Вчора, йдучи додому, сперла на ворота дрібну гілочку, якби їх відчиняли — вона б впала… Гілочка стояла так само, як вона її і лишала. Гараж не відчиняли цієї ночі...

Лариса не хотіла думати про те, що зі Степаном могло щось трапитися, але відірвати погляд від гілки не могла. Він не повернувся… Всередині ніби щось обірвалося. Лора витерла сльози, що покотилися по щоках. А якщо на зустрічі з Комаром щось пішло не так? Що робити? Може потрібно було сказати Бакеро, куди Степан поїхав? Але ж вона не впевнена, що вчора приїздили саме від Комара…

Потрібно піти до подруги. Можливо, Тоня щось знає?.. Ноги Ларису не слухалися, вони стали ніби зі свинцю, і вона їх ледь розвернула у бік двору Тоні. Зробивши пару хитких кроків, почула за спиною дивний “чих”. Повернула голову і в животі, в якому щойно “щось обірвалося” — це щось “вибухнуло”. Майже впритул до неї зупинився чорний позашляховик і вона, щоб втриматись на ногах, сперлась об нього, поклавши руки на капот. Водійські дверцята відчинились і Степан вийшов з машини. Живий та здоровий. Він був втомленим, але задоволеним і, усміхаючись, підійшов до неї та обійняв.

— Наядо, я такий радий тебе бачити.

Відчувши його дотик Лора розплакалася.

— Ну, мАла, не плач, не потрібно. Все ж добре.

— Я чекала…

— Вибач, — сказав він, притуляючись щокою до її голови, — так вийшло, але ж я дзвонив вчора і казав бабусі, що не приїду. Вона тобі не казала?

Лора похитала головою — їй нічого не передали. Не може бути, щоб Віра Хризонівна забула…

— Софія запропонувала почекати… І Бакеро тебе чекав...

Степан вчора дзвонив цигану — той був поза зоною. Все вірно, тут немає покриття. Він дав їй час виплакатись і заспокоїтися.

— Це ж була лише одна ніч, мАла. А я можу зникати на тижні і місяці. 

Лариса вчепилася пальцями за його футболку на спині. Від невідомості можна збожеволіти, це правда. Але що він хоче їй цим сказати? Що вона не витримає? Що не зможе бути з ним?

— Головне, щоб ти завжди повертався… — сказала тихо, тремтячим голосом. Вимовити “живим” не змогла — голос зірвався. У відповідь Степан міцніше стис її в обіймах.   

З-за парканів садиб навпроти почали визирати цікаві сусіди. Молодь геть сором втратила останнім часом, стоять посеред вулиці і обіймаються! Зараз ще й цілуватися почнуть… мабуть. Степану ці підглядання не подобалися.

— Ходімо в дім, бо сусіди зараз очі собі всі поламають, — він розвернув Лору, що вже майже заспокоїлася, і вони пішли у двір.

Хризонівна і тітка Марта сиділи у залі та пили чай. Софії з ними не було.

— Явився! — вигукнула бабуся, почувши шум у прихожій. 

— Доброго ранку, — Степан зазирнув до зали.

— Доброго!