Фантомна довіра - Лана Вернік

Людмила Василівна дочекалася Ларису з літнього душу, сидячи на кухні.

— Що у тебе з ним? — запитала матір.

— Не знаю… Ми подобаємось одне одному, але він нічого не каже...

— Ти з ним… — матір питально поглянула на доньку.

— Лише цілувалися, — сказала Лариса, відчуваючи, що почала червоніти.

— Ти у мене доросла дівчина… розумна, але він Бондар. Вони всі занадто кручені і високої про себе думки.

— Степан — не такий…

— Всі так кажуть, Лоро. А потім відкриваються очі… забороняти тобі нічого не буду, з таким батьком як у вас — це марне діло… Моя умова та сама: роби що хочеш, тільки без наслідків. Ти мене почула? 

— Почула…

— Я спати. Завтра на добову зміну. Не забудьте Біма ввечері погодувати. І смородину завтра гляньте… може вже там щось можна зібрати, доки шпаки не обдовбали… щоб їх вдавило… минулого року майже всю з’їли...

— Завтра ти на зміну?

— Так. Вже Інка з відпустки виходить. А що там Степанова рука?

— Майже затягнулося…

— Добре. Добраніч.

Лігши у ліжко, Лора не могла заснути. Вона крутилась і постійно згадувала їхнє пробудження на гойдалці, його слова… Їй так хотілось, щоб Степан був зараз поруч.

І мама... зовнішня схожість Лори з батьком — постійний привід для нагадування про його зраду... Після того, як вона почала зустрічатися з Русланом, вона постійно застерігала Лору, щоб не дивилася на інших, щоб не зраджувала, бо вона ж “копія свого батька”… Якби Руслан виявився не таким, яким він виявився… то мама б зараз винесла їй мозок, що вона кинула його через Степана, хоч насправді це бажання у неї визрівало ще до того, як Відьмак знову з’явився в її житті… Так хотілося, щоб назавжди…

Вранці, доки не почалася спека, дівчата зібрали ранню смородину з кущів, бо шпаки вже почали її клювати. Вирішили зварити варення, проте зіткнулися з проблемою — цукру майже не було. Витрусили всі можливі місця з метою виявлення коштів — кишені, сумки, скарбнички, і назбиравши достатню для купівлі пари кіло цукру суму, Лариса побігла в центр. Тетяна лишилася перебирати ягоду.

Була субота. Потроху почали електричками приїжджати дачники, переважно літні люди і ті хто не мав власного авто. Вони скуплялися на продуктових лотках, щоб були запаси до вечора неділі чи ранку понеділка…і тим самим створювали натовп на привокзальній площі і базарі. Лора пройшла до продуктових розкладок і стала у чергу біля крайньої, за якою починався ряд кіосків. Раптом почула своє ім’я. Прислухалася. Хтось розмовляв за палаткою.

— Ноги розставляти почала… Он і в Києві у клубі нічному бачили… Терлася там з якимось. Пішла по руках...

— Шкода, Лариса така ж розумна і гарна дівчина.

— Та де там розумна? Вона у старших класах ледь вчилася, батьки — непутящі і Лорка така сама..

Лариса зазирнула за палатку і не повірила своїм очам. Там, у холодку під деревами, стояла донька її колишньо класної керівниці Надії Феофілівни — Маша, котра цього року закінчила школу — мила тиха дівчина (принаймні такою її Лариса знала) і Валя — сусідка та водночас двоюрідна сестра Ірини (матері були сестрами), а також двоюрідною сестрою Маші (батько Валі і мама Маші — рідні брат і сестра). Валентина була симпатичною дівчиною, 20 років, з палким бажанням вийти заміж за забезпеченого, розумного і вродливого чоловіка, про що повідомляла мало не на першому побаченні, чим викликала у кандидатів ступор. Після школи Валя закінчила технікум, вивчилася на бухгалтера, але поки “нормальної роботи” не знайшла — працювала продавчинею у одному з кіосків Андрія Горбача і зараз вона стояла біля прочинених дверей цього самого кіоска та курила. Стояли кузини боком до Лариси і Валя диміла цигаркою на Машу.

Лора відчула як від обличчя у неї відступила кров. Звідки вона знає про клуб? Ірина розповіла? І що значить “з кимось”? Невже не впізнали Степана?

Лариса відійшла трохи назад, до черги, але вуха все одно прислухалися до розмови за палаткою.

— Просто вона ж не мала часу на навчання, її бабуся хворіла, — намагалася виправдати її донька вчительки.

— Ну що ти як маленька? Та вже пів селища знає, що зараз її Відьмак тягає, не ховаються навіть. Машину перед їхньою халупою ставить і з вечора до обіду в неї. Уявляєш? Машка… Там таке-е-е тачило-о-о… Ти б бачила...

— Аж до обіду? — дівчину вражала не машина, а час.

— Так! А нещодавно якийсь з райцентру був. Ірка казала — красунчик, та Лорці не вгодив. А скільки ми не бачили? Там, у Києві, вчиться і ніхто ж не знає що робить.

— А Хризонівна як реагує?

— А що Хризонівна? Це ж Степан Лорку трахає, а не вона його… — засміялася Валентина.

Ларису гукнула жіночка, котра займала за нею чергу. Вона вже й забула після почутого, що взагалі тут робить… забула про те, що стоїть у черзі. 

— Дівчино, що вам? — запитала продавчиня.

— Цукор… — Лора простягнула розгублено гроші.

— Скільки? На всі?

— Так…   

Поставивши цукор у торбинку Лора відійшла у бік. Плітки… Ну яка кому різниця що вона робить? Навіщо людям додумувати те, чого не знають? Машина стояла, Степан приходить… Але ж між ними нічого ТАКОГО досі ще не було!.. А Руслан… Було бажання втекти і сховатися, та всередині Лори почала піднімати голову образа — це все неправда… Вона розвернулась і пішла до дівчат.

— Привіт, Машо, привіт, Валю.

— О, привіт, — Валентина вишкірилася.

— Ви тут, часом, не мені кісточки перемиваєте?

— Придумаєш теж, — похитала головою Валя, нервово сміючись. Маша опустила погляд і мовчала.

— Та я тут трошки почула, як ви обговорюєте мене, Відьмака, його машину… і підійшла дещо сказати з цього приводу.

— Справді? — Валя поглянула на Ларису очікуючи що ж та скаже. Лариса наблизилась до обличчя Валентини і стишено промовила:

— Заздри мовчки.

— Що?..

Лора усміхнулась і пішла.