Фантомна довіра - Лана Вернік

— Бабусю, а чому ти вчора не сказала Лорі і Бакеро, що мене не буде?

— Та якось закрутилася… — вона натягнуто усміхнулася.

— Не роби так більше.

— Ти снідати будеш? — бабуся закинула гордовито голову. Вона почула його слова, але відповідати не стала. Оглянула його. Втомлений. Від чого, цікаво?.. — Чи тебе вже десь нагодували?

— Потім. Зараз я зроблю собі каву… Лоро, ти будеш? — він повернув голову вбік і звернувся до Лариси, що перевзувалася.

— Так…

— О, так ти знову ночував у Ільченків?! — вигукнула водночас і здивовано і обурено Хризонівна.

— Я всю ніч був за кермом, — сказав Степан і пішов на кухню. Хризонівна підвелась і послідувала за ним. У прихожій вона зупинилась і поглянула на Ларису.

— У часи моєї молодості, Ларисо… — почала вона говорити уїдливим тоном до дівчини.

— Бабусю, ти обіцяла мені не займати Лору, — сказав Степан, насипаючи у турку мелену каву.

— Я хотіла сказати їй за зачіску, — обурилася Хризонівна і пішла на кухню. — Вже у своїй хаті нічого і сказати не можна!.. То ти будеш снідати чи ні?!

— Зараз мені потрібна кава. Я більше доби на ногах, — Степан запалив газ. — Трохи розвидніється і потім я подумаю.

— Лоро, а ти? — звернулася Хризонівна до дівчини.

— Ні, дякую, я снідала вдома, — відповіла Лариса, зайшовши до кухні і зупинившись біля дверей.

Бабуся зміряла її поглядом. Гарна. Цілком зрозуміло, що Степан на неї запав. Але ж родина яка неблагополучна... Ну що за біда? Невже Степан не розуміє, що вона або загуляє, або пити почне, як її матір?

— Ну, то якщо я вам тут не потрібна — піду до зали…

— Йди, — не повертаючись, сказав онук.

Степан приготував каву собі і Лорі.

— Тоня казала, тобі подобається айриш?

Лариса здивовано поглянула на Степана. Ну, Тоню, тримайся… Айриш їй дійсно подобався, але спробувала вона його вперше з Русланом… Насупилася при спогаді про нього. Степан, спостерігаючи за Лорою, дістав з холодильника Бейліс і додав їй до кави. Бабуся абсолютно весь алкоголь тримала в холодильнику.

— Чашки на ніжці і збитих вершків немає, вибач, але, я сподіваюся, що такий варіант тобі теж сподобається, — він подав їй каву.

Намагаючись не дивитися в очі Степану, Лора взяла з його руки чашку і відпила. Неймовірно насичений аромат напою змусив Ларису таки поглянути на Степана.

— Що ти сюди додав?

— Не подобається? — його ліва брова злетіла вгору, а він усміхнувся, очікуючи на її відповідь.

— Подобається, — Лора вдихнула ще раз неймовірно приємний аромат. Було враження що і запах і смак майже ідентичні. Вона знову поглянула на Степана і сперлась об стільницю. — Це дуже смачно... дякую.

— Вершковий лікер, — він показав їй пляшку. — По складу: половина — вершки, а решта — цукор, віски і ще там щось… Такий собі айріш для ледачих типу мене.

— А ти собі не будеш додавати?

— Ні, — він усміхнувся і похитав головою, — мені ще за кермо.

— Ти кудись знову їдеш?

— Ще точно не знаю. Можливо. Якщо Бакеро вчора мене чекав, то, можливо, доведеться кудись їхати…   

Роблячи перев’язку рани, що вже майже затягнулася, Лариса розуміла, що дуже скоро потреба у цих щоденних зустрічах зникне. Вона знову запропонувала пластир — і він знову відмовив. Сказав з усмішкою, що бинт свідчить про “солідність” рани, а якщо буде пластир — яка потреба у послугах спеціаліста?

— Спеціаліста? — перепитала Лора, замотуючи його руку..

— Так. Вас познайомити?

— З ким?..

— Одна дуже гарна студентка-відмінниця робить мені перев’язки. Я, правда, дуже не відповідальний пацієнт, іноді їх пропускаю, але останнього разу я зник ненадовго і повернувся без температури, тому вона мене не сварила, — він усміхнувся, спостерігаючи як змінюється обличчя Лариси від розуміння того, що він говорить про неї. Зараз, коли вона заспокоїлася, стало помітно яка Лора втомлена і загальмована… 

— Ти сьогодні погано спала?

— Я не спала…

— Чому?

Вона поглянула на нього. Та вона і дихати нормально не могла, поки не побачила його знову.

— Я хвилювалася за тебе…

— Так не можна. Ти не повинна себе мучити, Лоро. Бо ти не можеш вплинути на хід подій, тому, що б не сталося, ти не повинна себе “їсти”.

— Але я… — на очі Лариса накотилися сльози.

— Ходи сюди, — він розвів руки, запрошуючи її до себе на коліна. Вона одразу ж пересіла і Степан обійняв Ларису, схиливши її голову собі на плече. Потік її сліз намочив йому шию і футболку. Потрібно дати їй виплакатися. Зараз Лора не сприйме жодного слова...

Коли ридання стихли, Степан відхилив Лору і поглянув у її червоні заплакані очі. 

— Послухай… Почуй мене, будь ласка, мАла. Мені приємне твоє хвилювання, але воно нічим не зможе допомогти, якщо раптом щось дійсно трапиться… Якби я вірив в якогось бога, я б сказав тобі молитись, але я не вірю… 

— У що ж ти віриш?..

— В долю. В те, що ми самі своїми вчинками обираємо, яким буде наш життєвий шлях. І дуже важливо щоразу робити вірний вибір. Правильний, — Степан говорив це, дивлячись в зелені очі Наяди. Ще тоді, на водосховищі, ці очі його вразили. Він хоче обрати її, але зустрілися вони так невчасно... зараз він не може їй запропонувати НІЧОГО. Навіть трохи свого часу… бо він йому не належить.

Лариса поцілувала Степана першою. Тривога за його життя і туга за ним знайшли свій вихід у неквапливому ніжному поцілунку, на котрий він одразу ж відповів. Опиратися взаємному тяжінню не було ні сил, ні бажання і на невеликий відрізок часу вони піддалися його дії. Цілували одне одного так, ніби пили воду з життєдайного джерела,  тамуючи спрагу, і це було життєво необхідно для них обох... зараз.

У прихожій задзвенів телефон і Степан, почувши його, перервав поцілунок. Був певен, що дзвонять йому. Лариса не розуміла, що трапилося, чому він зупинився і дивилася на нього затуманеним поглядом.