Фантомна довіра - Лана Вернік
— А Степан?
— Мені дуже соромно було перед ним тоді… і зараз соромно. Він, ще дитина, а мав сміливість виступати проти Горбача, натомість ми піджали хвіст і лапки склали… Горбач найняв людей, щоб “попередили” хлопця. А у Степана ж батько військовий. Видно, навчив сина, то він і першого разу відбився від тих, хто прийшов його бити, і другого. Другий раз Горбач вже сина свого послав, щоб простежив, не повірив, що малий такий спритний і розігнав тих лобуряк... А Степан взяв, та й зламав Андрію носа. — матір усміхнулася. — Очевидці кажуть, зарядив лівою рукою. Навіть не правою.
— На нього нападали двічі? — здивувалася Лора.
— Так. Перший раз біля їхнього двору. Прийшли, покликали, то він їх біля своєї хвіртки і порозкидав, як кошенят. А другий раз вже біля школи, на спортивному майданчику.
— Він не казав за перший раз…
— Ну там все було швидко, може не вважає це чимось значущим? Він кожного по пару разів вдарив, і ті втекли, а вдруге вони вже краще підготувалися. Ножі побрали, кастети… Не допомогло. А потім Андрій, мабуть, від образи за поламаний ніс, найняв п’яниць, щоб ті їм вікна побили. Добре, що не спалити... Старий Горбач приїздив до Хризонівни, вищав, як свиня, коли ту ріжуть. Обіцяв Степана згноїти у тюрмі… Але теж... такий простий, як двері. Ти хотів хлопця скалічити, а як не вийшло, і скалічили твого сина — приїхав погрожувати.
— І тоді приїхала та жінка, — сказала Лора.
— Так. Я її бачила. Снігова королева просто... Зайшла до Горбачів у дім з таким виглядом, ніби у хлів до худоби. Вийшла дуже швидко, і старий Горбач за нею біг мало не навприсядки, а вона на нього і не дивилася, лише щось крізь зуби казала. Поїхала до Хризонівни, поговорила зі Степаном і все затихло. Раптово. Горбачі на дупу сіли зі своїми погрозами. Степан припинив доводити їхню вину, відсторонився. Ти повернулася з лікарні… Ну, а потім почалася школа і після неї він поїхав звідси. Як ти школу того року пережила — я не знаю. Постійні сльози, що він тебе ігнорує, відвертається. Та з його від’їздом — плакати ти перестала…
Лора зітхнула. Плакати вона перестала, бо не бачила, так легше... Хоча він їй снився. Тетяна слухала все, розкривши рота. Поглядала то на матір, то на сестру. Скільки ж вона всього не знала?
— Він тобі подобається? — раптом запитала Ларису матір.
— Дуже… — кивнула Лора. — Я думаю, що він подобався мені завжди. Просто я цього не розуміла…
— Але чи він не грає з тобою, Лоро? Бондарі розбили не одне серце… Батько його був красенем. Та і Олег… Гарні ж, зарази, були. Навіть не так рисами обличчя, як усім разом брали. Високі, сіроокі, каштанове волосся... Дуже гарні були чоловіки. І ду-у-уже перебірливі до жінок.
— Ти їх знала? — здивувалася Тетяна.
— Знала... Сергія менше, більше Олега. Хороший був... Але їхня матір... І Сергій, і Олег всіх дівчат мали на “погодження” до неї водити. Бо інакше виїдала мозок. А тебе Хризонівна ще зі школи не любить… Певно, що це через нас з батьком. І навряд чи вона тебе “прийме”...
— Вона мене не любить. Це правда…
— І Степан не простий. По ньому видно. Дивися... Будь обережною, бо обпечешся…
Лора нічого не відповіла. Вона сумнівалася, що Степану потрібне “погодження” бабусі, бо він не корився її волі ще зі школи… Але ж вони все одно родичі.
Лариса намагалася перечитувати конспекти, але думки щоразу перетікали в інше русло. ВІН. Ледь дочекалася вечора. Коли прийшла — Хризонівна сиділа у залі і чекала, коли перед нею відкриють “таємницю прикриту бинтами”. Степан був сердитим, але намагався поводитися як звичайно. Атмосфера в будинку була ДУЖЕ напруженою.
Лора привіталася до колишньої вчительки і, помивши руки, сіла за стіл. Хризонівна просто кивнула їй у відповідь. Степан мовчки зрізав бинт і Лариса почала звичну їй процедуру заміни тампона з маззю в розкритій рані, котра починала стягуватися.
— Сьогодні покладу просто мазь, без тампону, хай затягує, — сказала вона Степану, і він кивнув. — А на цій другій можна знімати шви через один. Ти вдома, то може не бинтувати? Можна серветку поверх рани закріпити пластирем.
— Ні, бинтуй, — сказав Степан напружено.
— Добре… — повільно промовила Лариса, відчуваючи, як всередині неї все почало німіти. Щось тут трапилося. — Як скажеш…
Хризонівна мовчала всю перев’язку, не відводячи погляду від Лариси і її рук.
Закріпивши бинт Лора дістала флакон з антибіотиком.
— А може цього не треба? Я вже чудово себе почуваю, — Степан похитав головою.
— Але… — вона розгублено поглянула на Степана, потім на Хризонівну і знову на нього. — Це потрібно… повір.
Він зміряв її поглядом.
— Віро Хризонівно, мені лягати на стіл? Чи все ж таки можна на якийсь більш пристосований для цього предмет? — звернувся він в’їдливим тоном до бабусі, і Лора зрозуміла, що він посварився з бабусею. Через неї. І зараз Степан розігрує виставу. Але яку?
— На диван… — сказала Хризонівна крізь зуби.
— Дя-а-акую, — протягнув Степан, і підвівся з-за столу. — Лоро, ходімо.
Вони пішли до кімнати, в якій вона прасувала свою сукню ще якихось п’ять днів тому, але, здавалося, що то було давно, в якомусь минулому забутому житті. Дошка була відсунута під шафу, все решта — як і тоді.
— Я помию руки, — Лариса пішла до ванної. Доки Лора розчиняла антибіотик лідокаїном, колола і доки Степан лежав на дивані — Хризонівна весь час стояла у дверях.
— Бабусю, ти задоволена побаченим? — поцікавився Степан, повернувшись на бік, тручи місце уколу, котре неприємно про себе нагадувало.
— Так, — вона кивнула.
— І як? Ти б змогла все це робити сама?
— Ну...
— Май на увазі, рана вже чиста. Було гірше.
— Не змогла б...
Степан відвернувся, всім своїм видом говорячи: “ А я ж казав”.
— Я піду, — Лора кивнула. — У мене завтра іспит, я маю ще повторити.
