Фантомна довіра - Лана Вернік

— Між тобою і Лорою щось трапилося, що Хризонівна така сердита?

— Нічого не трапилося, та бабуся не вірить.

— Чому?

— Я в суботу поїхав на зустріч, а потрапив — на розбірки. Поки все повирішував — настав вечір неділі.

— Ти що, взагалі не спав?

— Не було коли.

— Ну ти й звірюка.

— Руку рознесло, мене водило і хитало так, що я не пам’ятаю, як взагалі доїхав до Лариси додому. Було десь близько десятої. Людмила Василівна мене пустила, Лора перев’язала мою руку, гною було так нормально. Вигляд я мав паскудний. Поміряли температуру — висока.

— То ти вирішив здохнути до Африки?

— Десь так. Людмила Василівна сказала, що потрібно вколоти антибіотик, бо інакше у мене будуть великі проблеми. Я погодився. Оскільки мене хитало, то вона побоялася, що я впаду, і сказала Лорі колоти мене лежачи, а після уколу — не підніматися одразу. Я був такий вимотаний, що опинившись на горизонтальній площині, вирубився і проспав до обіду.

— Клас…

— Так. Прокинувся, дівчата мене нагодували, і я поїхав сюди, а тут, — він закотив очі. — Бабуся ще з порогу налетіла на мене, що вона вже все знає. Я спочатку не зрозумів, про що вона, а виявляється їй донесли, що машина стояла з ночі біля двору Лори. Вона вирішила, що цю ніч я був з Ларисою у неї вдома. Спробував пояснити, що фізично нічого не міг би зробити, але вона не вірить. Впевнена, що “Людка-п’яниця підкладає мені свою доньку спеціально”, заради грошей.

— Дивно. Вона ж пиляє тебе постійно, щоб “хоч якусь” невістку привів. А виявляється, вже є обмеження по кандидатурам.

— Так… — Степан кивнув. — У душ до мене прийшла і читала мені нотації з-за ширми, яка ж пропаща родина у Лариси. Батько — хтивий кабель, матір — п’яниця, доньки — шльондри. Причому — обидві одразу. Хоча Тетяна ще мала. 

— Мда… 

Помовчали.

— Слухай, а як ти миєшся з такою рукою?

— Пакет на руку одягаю...

— Може переказиться бабця?

— Сподіваюся. То що там по каравану? Все точно? Не як минулого разу?

— Точно, — Бакеро усміхнувся. — цього разу я чув все на власні вуха.

— Ти там хоч був не сам?

— Ні, не сам. Все нормально. Не викриють.

Степан і Бакеро просиділи майже до півночі і циган лишився ночувати у друга вдома, щоб не їхати на хутір і серед ночі та не будити рідних.   

Прокинувшись вранці від звуку старого механічного будильника, Лариса вмилася, переодягнулась у джинси та футболку. Взяла торбинку з банкою, гроші, і поспішила до вокзалу. Там, на невеличкій привокзальній площі, вранці був справжній “мурашник” з людей, котрі купували чи продавали різні товари. Ранок був прохолодним і вона обхопила себе руками — потрібно було взяти кофту, але повертатися нема коли. Позаду себе почула тиху роботу двигуна машини. Дуже тихий — іномарка. Місцеві “діти радянського автопрому” дуже голосно про себе заявляли і чути їх було на досить великі відстані. Озирнулась і завмерла.

Праворуч від неї зупинився позашляховик і крізь опущене скло водійських дверцят вона побачила усміхнене обличчя Степана.

— Привіт, — привітався він.

— Привіт… А що… — здивовано хотіла запитати, що він тут робить, але так рада була його бачити, що не договорила і усміхнулася.

— Давно не був у центрі вранці. Сідай, підвезу тебе до вокзалу, — він кивнув їй на переднє сидіння.

— Я ж можу сама…

— Можеш. Я знаю, — Степан вийшов з машини і вказав Лорі, щоб залазила через водійське місце. Підтримав її, коли вона піднімалася, і, лиш вона перескочила на пасажирське місце, сів сам, й машина рушила далі. — Принаймні, тут не так холодно, як надворі.

— Так. Якось прохолодно вранці… — вона усміхнулася. — Я… не очікувала тебе побачити зранку.

— Я сам не очікував, — він теж усміхнувся. — Ну, але якщо ми обоє вже тут і нам по дорозі, то чому б не поїхати разом?

Лариса нічого йому не відповіла. Серце вискакувало з грудей від радості і хвилювання. Він же приїхав спеціально… Знав, що вона буде йти на вокзал, і приїхав.

Велике гарне авто привертало б увагу на площі, тому Степан запаркувався на вулиці метрів за тридцять до повороту на площу.

Лариса поспішила до “своєї жіночки” по молоко. Степан йшов трохи позаду неї, розглядаючи “базар”. Майже нічого не змінилося, хіба що асортимент товарів. Сьогодні — вівторок, людей трошки малувато. У вихідні тут “аншлаг”: не протиснутися.

Хтось продавав городину, хтось — різну птицю у клітках, корми для тварин, стояли лотки з фруктами і овочами, хтось на імпровізованих прилавках продавав солодощі, привезені з Європи. Зупинився і купив шоколадки Schogetten. Різні. Любив іноді до ранкової кави взяти пару квадратиків чорного шоколаду. Ламати не потрібно — зручно, що всі вони вже відокремлені. Який шоколад любить Лора — не знав, і чи любить взагалі? От і перевірить.

— Степан? — почув він здивований жіночий голос позаду себе і озирнувся. Він впізнав жінку одразу ж — це його колишня однокласниця — Ілона. Красуня, комсомолка, відмінниця… колись була. У школі разом їздили на олімпіади з математики і фізики, але спілкування їхнє було чисто формальним.

— Привіт, Ілоно, — він усміхнувся.

— Я чула, що ти повернувся, але не вірила… Ти так змінився… не впізнати. Якби не око...

Він міг сказати їй те саме. Від колишньої стрункої дівчини не лишилось і сліду. Вона набрала зайвої ваги, осунулась та постаріла. Тільки карі очі лишалися такими ж живими. Перед собою жінка тримала дитячий візочок, у якому сиділа дівчинка, на вид років трьох, а живіт Ілони був такий округлий, що у її вагітності сумніватися не доводилося. Обличчя — втомлене, волосся — масне, затягнуте у тугий хвіст… а у школі в неї були гарні золотаві кучері. Руки Ілони — грубі, шкіра — обвітрена. Мабуть, від роботи на городі і ручного прання… На правій руці тоненька обручка. Виглядала вона набагато старшою і Степану було навіть трохи шкода, як зів’яла її врода.