Фантомна довіра - Лана Вернік

— Я не повернувся. Просто тимчасово гостюю у бабусі.

— Маєш дуже гарний вигляд, — вона кивнула йому, усміхаючись і оглядаючи його з голови до ніг. Він і так це знав. Фізичні вправи до поранення були його щоденним ритуалом і фінансових труднощів він не мав. Про її зовнішній вигляд він не міг сказати те саме. Виглядала вона, м’яко кажучи, НЕ ДУЖЕ.

— Дякую, — він знайшов поглядом Лору, котра саме віддавала порожню банку літній жіночці у біленькій хустинці.

— Ти тут з кимось?

— Так, — він кивнув і простежив за Лорою, котра, забравши молоко, пішла до хлібного кіоску.

— З дружиною?

— Я ще не одружений.

Звідки взялося це "ще"?   

— Дівчина, — Ілона посміхнулася, і він кивнув. Він тут дійсно з дівчиною, не з хлопцем точно, але прозвучала ця фраза, так, ніби він тут з нареченою. Нехай.

Мала визирнула до нього з візочка і усміхнулася до нього такими ж карими очима, як і в її матері.

— Ти котик? — поцікавилася малеча.

Степан присів перед малою.

— Ні, — він усміхнувся.

— А чому у тебе таке око?

— Це око чарівне. Я бачу ним речі, які не видно всім іншим.

— А Шо ти бачиШ?.. — зацікавлено поглянула на нього мала.

— Я бачу... — Степан примружив очі, — в тебе тут ось це! — він підніс руку до вуха малої і “дістав” з-за нього десять гривень. Дівчинка дивилася приголомшено, широко відкривши очі, мимоволі торкнувшись рукою свого вуха — перевіряла, чи там немає ще чогось. — І сьогодні мама купить тобі смачного гостинця.

Він віддав їй гроші.

— Мамо… він чаЛівник! Є гЛоШі, а ти казала, Шо нема! — дівчина махнула купюрою матері. Ілона зніяковіла.

Власне, ця десятка була здачею після покупки шоколаду. Діставати інші гроші не було коли. Для нього ця сума була незначна, але не для Ілони… (для розуміння еквіваленту суми — середня місячна зарплата медсестри у ті роки була близько 100 гривень +/—, в залежності від закладу. Гривня була введена в обіг минулого року, у вересні.)

Степан підвівся, усміхаючись до дівчинки.

— Дякую, але не треба… — почала говорити Ілона.

— Порадуй малу, — він усміхнувся і знайшов поглядом Лору, що купила батон і поверталася до нього. — Ще побачимося.

Він помахав малій.

— Па-па, мАла, слухайся маму.

— Па-па, — дівчинка помахала йому у відповідь.

Степан пішов назустріч Ларисі, підійшовши, забрав у дівчини сумку з банкою.

— Мені не важко.

— Мені теж. Може ще щось потрібно?

— Ні.

— Точно?

— Точно…

Явно ще щось було потрібно. Просто вона без грошей, соромиться, але і тягнути з неї інформацію зараз було поганою ідеєю. Просуваючись до машини, Степан зупинився біля лотків з черешнею. Продавець запропонував спробувати всі сорти, і Степан довірив Лорі обрати найсолодшу. Купив. Пакет з черешнею несла Лора, не віддавала йому. Добре, хай несе. 2 кг не важко. І не далеко. Біля машини вони майже наздогнали Ілону, котра поверталася додому тією ж вулицею, де було запарковане авто. Вона здивовано озирнулася на Степана, котрий допоміг Ларисі сісти на переднє сидіння і, завівши авто, плавно поїхав до перехрестя, де розвернувся і повіз Лору додому, проїхавши повз Ілону з донькою.

Хто б міг подумати, що Відьмак так підніметься?.. І сам виглядає як картинка, і машина в нього дорога, і дівчина така красуня… але ж дівчина, наче, місцева. Чи не та сама, яку він тоді врятував? Ну хто б міг подумати?.. І ця його десятка… вона дуже допоможе їй протриматися до зарплати.   

Зупинивши машину біля двору Лариси, Степан розвернувся до неї. Лариса дивилася на нього, не знаючи як їй поводитися. Дуже хотілося пригорнутися до нього і поцілувати, але соромилася своїх бажань. Він схилився до неї і Лора подалася назустріч, зустрічаючи ніжний поцілунок в губи. Легкий, поверхневий, лише в губи, в кожну по черзі.

— От тепер ми, нарешті, привіталися, бо ти вранці так поспішала до своєї бабці... — він усміхнувся і провів кінчиками пальців по її щоці. Очі Лори сяяли. — А зараз, мАла, тобі потрібно йти вчити анатомію.

— Повторити, — Лора усміхалася, трохи засоромившись того, як він неоднозначно вимовив назву предмету.

— Я чекатиму тебе о сьомій вечора.

— Я прийду…

Біля хвіртки з’явилася Тетяна з мамою. Степан вийшов з машини. Поява Лариси і Степана разом Людмилу Василівну не здивувала. Тетяна радісно застрибала, отримавши шоколад і пакет з черешнею. Степан заніс до будинку молоко і лишатися не став, як його не вмовляли — поїхав додому, бо там “вже, мабуть, прокинувся Бакеро і потрібно рятувати його від бабусі”. Він не став уточнювати, що саме загрожує цигану: безмежна гостинність чи допит.

— Ви домовлялися, чи це він сам приїхав? — запитала матір, коли вони, помивши черешні, всілися всі їсти їх за столом на кухні, половину поклавши до холодильника.

— Сам… Я просто згадала вчора, що піду вранці по молоко, а він взяв і приїхав.

— Гм… — матір замислилася.

— Мамо, а чому ви тоді взяли у Горбачів гроші?

Матір насупилася, затримала погляд на черешнях, котрі взяла у руку.

— Твій батько так вирішив... Злякався. Боявся засмутити "поважний людей".

— Поважних людей? — перепитала Лора.

— Горбачів.... Старий Горбач приїжджав до нас зі слідчим. Не знаю що вони там казали твоєму батьку, але після розмови він заявив, що ми нічого не доведемо і тій малій покарання не буде, а лише наживемо собі "страшного" ворога. Тому взяв гроші і пообіцяв, що ми заяву писати не будемо. Я і свекруха намагалися Володю переконати, що так не можна, що ти ж мало не померла… Таке не можна пробачати... А він сказав — жива, то й добре.

— Багато Горбач дав?

— Тисячу рублів…

— І що ви зробили з нею?

— Поклали на книжку, — гірко всміхнулася матір. — Я казала: “Давай купимо на них золоті прикраси, дівчині згодяться завжди” — не послухав, ще й насварив, що тільки про цяцьки й думаю. А потім як Союз розвалився і всі ті кошти “на книжках” пропали… — матір зітхнула. — Я мовчала, а свекруха вашого батька пиляла ж мало не щодня…