Фантомна довіра - Лана Вернік

В альтанці, окрім Бакеро і Тоні сиділа бабуся. Сюрприз.

— Ти ж, наче, пішла спати… — сказав Степан і сів на своє місце.

— Поспиш тут, коли єдиний онук робить дурниці.

— Дурниці? — він повернувся до неї.

— У тебе ж не серйозно з донькою цієї п’яниці? 

— Людмила Василівна почала пити після зради чоловіка, — сказав Степан, відкручуючи кришку на пляшці з водою. — Моя матір стала душевнохворою після втрати сина, а мій батько — вчинив суїцид… Мені здається, ми просто ідеальна пара, — він відпив трохи води і звернувся до бабусі, — ти так не вважаєш?

— Ні, не вважаю.

Степан поглянув на незадоволене обличчя Віри Хризонівни. Сьогодні почув від неї багато неприємного, коли повернувся додому, і піднімати зараз, при Бакеро і Тоні, це питання не хотів. Тільки не зараз. Ще купа справ.

— Бабусю, давай ми поговоримо про це завтра. Зараз на мене чекає важлива розмова з Бакеро, — він красномовно кивнув Вірі Хризонівні і та мовчки пішла.

Тоня теж підвелася, сказала, що пізно і, дуже стримано попрощавшись, пішла додому. Бакеро робив вигляд, що ніякої розмови між ними не було. Поводився, як звичайно… Актор. Але з Максимом потрібно все припиняти. Завтра вона це зробить. Те, що він прийшов до неї додому і дозволив собі таке звертання — перебір. Адже поруч могла бути мама чи якась балакуча сусідка… Що він тільки собі думав?

Лишившись вдвох Бакеро і Степан трохи помовчали.

— А що так завело Віру Хризонівну? — поцікавився Бакеро.

— Лариса, — Степан запалив цигарку.

— Але чому? Вона ж така мила. Не розумію.

— Зрозуміти мою бабусю неможливо. Вона завжди намагалася всіх контролювати. Мій батько і дядько мали обов'язково показувати їй всіх своїх дівчат. І тільки після її “дозволу” вони могли йти з ними в кіно. Уявляєш?

— Прикольно…

— А коли батько одружився з моєю мамою без її дозволу — був страшенний скандал і показові театральні “інфаркти”. Як казав мій батько — світ втратив неперевершену актрису, — Степан осміхнувся,— тільки після народження брата вона “прийняла” маму. 

— Ти хочеш одружитися? — насторожено перепитав Бакеро.

— Одружитися? Ні, — Степан похитав головою розглядаючи попільницю на столі. — Я про такі речі зараз взагалі не думаю. Ще не час. В кінці літа — вояж по Африці. На кілька місяців я просто зникну для всіх. Ти ж знаєш, як це буває. 

— Знаю… — циган кивнув. — Лишав би ти ці свої вояжі, доки цілий.

— Не можу.

— Степане… А ти не думав, що все, що відбувається останнім часом — це знак, що тобі пора зупинитися? Твоє поранення, зустріч з Лорою... Я розумію твоє прагнення зупинити “всесвітній хаос”, але ж ти розумна людина, ти НЕ МОЖЕШ його зупинити.

— Я лише гвинтик у машині, котра здатна навести лад. Для цього потрібно зібрати доказову базу, щоб за кожним словом звинувачення був доведений факт і я їх добуду. Якщо не поборемо, то хоча б примусимо діяти не так нахабно. Хтось же має це зробити.   

— Скільки вас, таких збирачів, вже полягло?

— Бакеро, ти не уявляєш масштабів того пи*деця, що відбувається. Розмаху цієї м'ясорубки. Мій батько відстежував крадіжки при виводі радянських військ з Монголії, коли у невідомому напрямку зникали вагони, завантажені стрілецькою зброєю і різною технікою. На основі його звітів було проведено не одне розслідування і пред'явлено багато звинувачень. Покарання, звісно, отримали не всі, але тоді це були вагони. Зараз — об’єми збільшились і географія розповсюдження значно розширилася. Кораблі, завантажені тоннами вбивчого заліза, що залишилося в Україні після розвалу совка, розповзаються по світу. Латинська Америка, Африка… вона захлинається від крові. Я не можу зробити вигляд, що мене це не стосується. Я можу бути корисним. 

— Ти — божевільний... 

— Не буду заперечувати, але я люблю свою роботу. Я — військовий, і ТАМ я на своєму місці, а не тут. Тут щоразу одне й те саме. Рубаєш цій гідрі одну голову — виростає дві нові. Іноді і зрубати не дають. Тільки когось пов’яжеш — як тут же знайдуться “зв’язки” серед ментів і того, кого ти ще вранці так “душевно” вклав мордою у асфальт біля Республіканського стадіону — випускають. Краще вже валити їх на місці, чесне слово. Так надійніше, але так — НЕ МОЖНА.

— А ти — кровожерливий, — Бакеро також запалив.

— Є трохи. Ну і кадри вирішують все, а загальне зубожіння не дає можливості набрати по справжньому надійні кадри. Регулярні “очищення” міліції не допомагають. Як тільки ті, хто брав “на лапу”, йдуть — на їхнє місце приходять інші, котрі згодом теж починають “брати”. Бо у всіх сім'ї і всі хочуть їсти. Суди — взагалі окрема тема. І я почуваюся рибою, що б’ється об лід, безплідно намагаючись досягти результату. Ну і це — не моє. Я хочу на “поля”, я — військовий. 

— Але ж результат є. І непоганий.Ти — свіжа кров, котра допомагає. 

— Є, — Степан кивнув. — Але там — моя справжня робота.

— Твій батько помер через це… Чи ти хочеш додати своєї крові до крові Африки?

— Я — обережний, але якщо загину — то так вже й буде, — Степан усміхнувся.

— А Лариса? Ти їй подобаєшся.

Степан насупився. Лариса…

— Подобаюся.

— І вона тобі теж. Це помітно, — Бакеро не відводив погляду від друга, котрий змінився у лиці. Згадка Русалки сіяла у Степані сумніви стосовно майбутнього, котре той вже собі напланував. Романтичні стосунки з будь-ким не мали місця в його планах, їх не повинно було трапитися взагалі… І тут поранення, зустріч з Лорою… — Невже ти відмовишся від неї?

Степан мовчав. Відмовлятися він не хотів, просто не міг, не пускало. Він розумів неможливість будь-яких стосунків з нею найближчі півроку, а може й рік… чи навіть два. Він мав багато їздити і бути САМ. Працював Степан без “легенди”, під справжнім своїм іменем, не приховуючи родинних зв’язків. Батько-військовий  був його козирем. А поява офіційної дівчини або дружини — це ризик для НЕЇ. Якщо він проколеться — вона першою потрапить під удар. Бабуся теж потрапить, але навряд чи стару жінку запроторять до якогось борделю, щоб бити по його вразливому місцю, надсилаючи її фото звідти... Таке вже траплялося з іншими і чоловіки просто ламалися. Для Лариси і для себе Степан такого не хотів. Але де знайти сили відмовитися від неї? До неї тягне, як магнітом.