Молодий місяць - Стефані Маєр

— Гаразд. Думаю, це все міняє. Я не знаю… навіть із Джейкобом… час від часу я бачу щось у її очах і думаю, скільки болю вона пережила. Це ненормально, Алісо, і це… це мене лякає. Це зовсім не нормально. Так наче хтось не… покинув її, а вмер, — його голос урвався.

Я почувалася так, наче хтось помер, — наче я померла. Тому що це було більше, ніж утратити справжнє кохання, хоча і цього було б цілком достатньо. Разом із ним я втратила своє майбутнє, свою сім’ю — життя, яке обрала для себе…

Чарлі вів далі безнадійним тоном:

— Я не знаю, чи вона з цим упорається, не впевнений, чи зуміє зцілитися, це їй не притаманне. Вона завжди була такою постійною, навіть у дрібничках. Вона не викидає речей, не змінює думки.

— Вона така, — погодилася Аліса сухо.

— І, Алісо… — Чарлі вагався. — Ти знаєш, як я ставлюся до тебе, вона щаслива, що ти приїхала, але… Я трохи хвилююся через те, як вона переживе твій візит.

— Я також, Чарлі, я також через це непокоюся. Я б не приїхала, якби знала. Мені дуже шкода.

— Не варто вибачатися, люба. Хто знає? Може, це добре на неї вплине.

— Сподіваюся, що ви маєте рацію.

Вони замовкли, було чути, як виделки шкребуть об тарілки і як жує Чарлі. Цікаво, куди Аліса ховає їжу.

— Алісо, я повинен дещо запитати, — сказав Чарлі.

— Питайте, — мовила Аліса спокійно.

— Він же ж не приїде, правда? — я відчула притлумлений гнів у голосі Чарлі.

Аліса відповіла м’яким заспокійливим тоном.

— Він навіть не знає, що я тут. Востаннє, коли я говорила з ним, він був у Південній Америці.

Я завмерла, почувши новину, й почала дослухатися.

— Ну, це принаймні якась інформація, — фиркнув Чарлі. — Сподіваюся, що там йому добре.

Вперше за увесь час у голосі Аліса з’явилися залізні нотки.

— Я б так не сказала, Чарлі.

Я знала, як спалахують її очі, коли вона говорить таким тоном.

Почувся рип — по підлозі посунули крісло. Я уявила, як Чарлі встає з-за столу; Аліса ніколи б не зчинила такого галасу. З крана потекла вода, вдаряючись об тарілку.

Не схоже на те, що вони й далі говоритимуть про Едварда, тому я вирішила, що саме час прокинутися.

Я повернулася на бік, підстрибуючи на пружинах, щоб вони заскрипіли. І голосно позіхнула. У кухні було тихо. Я потягнулася і застогнала.

— Алісо? — запитала я безневинно. Болючі відчуття в горлі вдало спотворили мій голос.

— Я на кухні, Белло, — гукнула Аліса, в її голосі не було жодного натяку на те, що вона зрозуміла: я підслуховувала. Але це ще нічого не значить, вона вміє приховувати такі речі.

Скоро Чарлі нас покинув — він допомагав Сью Клірвотер організувати похорон. Без Аліси це був би дуже довгий день. Вона не згадувала про від’їзд, а я нічого не питала. Я знала, що цього неможливо уникнути, але просто не хотіла про це думати.

Натомість ми говорили про членів її родини — всіх, крім одного.

Карлайл працював у лікарні Ітаки[11] в нічну зміну і трохи викладав у Корнельському університеті. Есме реставрувала замок сімнадцятого століття — історичну пам’ятку, — розташований у лісі на північ від міста. Еммет і Розалія подалися були в Європу в черговий медовий місяць, але тепер вони повернулися. Джаспер навчався у Корнельському університеті, цього разу він вивчав філософію. А Аліса проводила своє власне розслідування стосовно інформації, яку я випадково розкрила для неї минулої весни. Вона успішно відшукала божевільню, в якій провела останні десять років свого людського життя. Життя, про яке вона нічого не пам’ятала.

— Мене звали Мері Аліса Брендон, — сказала вона тихо. — У мене була молодша сестра на ім’я Синтія. Її дочка — моя племінниця — досі жива, вона мешкає у Білáксі[12].

— Ти довідалася, чому тебе запроторили… в те місце? Що могло змусити батьків зробити таке зі своєю дочкою? Навіть якщо вона бачила майбутнє…

Аліса тільки похитала головою, її очі кольору топазу були замислені.

— Мені не вдалося дізнатися про них багато. Я прочитала всі старі газети на мікроплівці. Мою сім’ю згадували нечасто; вона не входила в той соціальний прошарок, про який пишуть газети.

Там писалося про заручини моїх батьків і заручини Синтії, — вона вимовила її ім’я трохи невпевнено. — Було оголошення про моє народження… і смерть. Я знайшла власну могилу. Я вкрала зі старого архіву медичну картку та документи про моє перебування у клініці. Дата на документах про моє прийняття в лікарню та ж сама, що й на надгробній плиті.

Я не знала, що сказати, і після короткої паузи Аліса перейшла на більш нейтральні теми.

Тепер Каллени були знову разом — за єдиним винятком; вони провели весняні канікули в Деналі з Танею та її сім’єю. Я уважно слухала навіть найтривіальніші новини, що стосувалися Калленів. Але Аліса жодного разу не згадала того, хто найдужче мене цікавив, і я була вдячна за це. Було достатньо слухати історії про родину, членом якої я колись хотіла стати.

Чарлі повернувся, коли вже стемніло, і мав іще втомленіший вигляд, ніж учора. Завтра рано-вранці він має їхати в резервацію на похорон Гаррі. Тож він ліг рано, а я знову залишилася на канапі з Алісою.

Я не впізнала Чарлі, коли вранці він спускався сходами, одягнений у старий костюм, якого я раніше не бачила. Піджак був розстебнутий; я здогадалася, що він затісний. Краватка була трохи широка, як на теперішню моду. Чарлі навшпиньки пробрався до дверей, намагаючись не розбудити нас. Я дозволила йому вийти, вдавши, що сплю, так само як Аліса.

Щойно він вийшов, Аліса сіла. Під покривалом вона була повністю одягнена.

— То що робитимемо сьогодні? — запитала вона.

— Не знаю — може, ти придумаєш щось цікаве? Вона усміхнулася й похитала головою:

— Ще дуже рано.

Проводячи увесь час у Ла-Пуші, я занедбала безліч домашніх справ, тож вирішила, що прийшов час виконати свої домашні обов’язки. Я хотіла щось зробити — щось, що полегшить життя Чарлі, — можливо, йому стане трошки ліпше, коли він повернеться в чисту, прибрану оселю. Я почала з ванної кімнати — вона була найбільш занехаяна.

Поки я працювала, Аліса притулилася до дверної рами й ставила безліч запитань про моїх — ну, взагалі-то наших — шкільних друзів, про те, що змінилося відтоді, як вона поїхала звідси. Її обличчя залишалося спокійним