Молодий місяць - Стефані Маєр
Я зупинила її, щойно вона вимовила його ім’я. Я дозволила їй говорити, навіть потому як збагнула, що вона помилилася, просто я хотіла чути її ідеальний, схожий на дзвіночок голос. Та настав час зупинити її.
— Алісо, я не збиралася накладати на себе руки. Вона подивилася на мене з підозрою.
— Ти хочеш сказати, що не скакала зі скелі?
— Ні, але… — я скривилася. — Це було тільки заради розваги. Її обличчя напружилося.
— Я бачила, як друзі Джейкоба пірнають у воду зі скель, — наполягала я на своєму. — Мені здалося, що це… весело, а оскільки мені стало нудно…
Вона чекала.
— Я не подумала, що шторм може змінити течію. Власне, я взагалі не подумала про воду.
Аліса на це не купилася. Я бачила, що вона досі вважає, ніби я намагалася вкоротити собі віку. Я вирішила змінити тему.
— Якщо ти бачила, як я пірнула у воду, чому ти не бачила Джейкоба?
Вона розгублено схилила голову набік. Я продовжила.
— Я б, напевно, втопилася, якби Джейкоб не скочив за мною. Гаразд, можливо, в це важко повірити. Але так воно й було, він стрибнув за мною і витягнув мене, гадаю, саме він відволік мене назад до берега, хоча я й не пам’ятаю цього. Я провела під водою не більше хвилини, а тоді він мене витягнув. Чому ти не бачила цього?
Вона розгублено насупилася.
— Хтось тебе урятував?
— Так. Мене урятував Джейкоб.
Я з цікавістю спостерігала за Алісою. На її обличчі промайнуло безліч незрозумілих емоцій. Очевидно, щось її схвилювало — її неповні видіння? Та я не була цього певна. Тоді вона повільно нахилилася й фиркнула мені в плече.
Я завмерла.
— Не будь смішною, — пробурмотіла вона й фиркнула ще кілька разів.
— Що ти робиш?
Вона не звернула уваги на моє запитання.
— Хто був щойно з тобою? Здається, ви сперечалися.
— Джейкоб Блек. Він… гадаю, він мій найкращий друг. Принаймні був ним…
Я подумала про зле, зраджене обличчя Джейкоба, й завагалася, хто він мені тепер.
Аліса стурбовано кивнула.
— Що?
— Не знаю, — сказала вона. — Я не впевнена, що все це означає.
— Ну, принаймні я не мертва. Вона закотила очі.
— Було дурістю з боку Едварда думати, що ти виживеш, покинута сама. Я ще ніколи не зустрічала когось більш схильного до небезпечного для життя ідіотизму, ніж ти.
— Я ж вижила, — мовила я. Вона міркувала про щось інше.
— Не розумію, якщо течія була засильною для тебе, то як цей Джейкоб зумів її здолати?
— Джейкоб… дужий.
Вона відчула, що я говорю про це неохоче, і її брови вигнулися.
Якусь мить я кусала губи. Це таємниця чи ні? А якщо й так, то кому я більше віддана? Алісі чи Джейкобу?
Я подумала, що важко мати таємниці. Джейкоб знає все, чому Аліса не може також усе дізнатися?
— Розумієш, ну, взагалі, він… щось на кшталт вовкулаки, — випалила я. — Квілеути перевертаються на вовків, коли поруч з’являються вурдалаки. Вони здавна знають Карлайла… Тепер ви з Карлайлом повернетесь?
Якийсь час Аліса розгублено витріщалася на мене, а тоді швидко прийшла до тями й часто-часто закліпала.
— Ну, принаймні це пояснює запах, — пробурмотіла вона. — Та чи пояснює це те, що я не змогла нічого побачити? — вона насупилася, її фарфорове чоло зморщилося.
— Запах? — повторила я.
— Ти смердиш просто жахливо, — сказала вона байдуже, досі насупившись. — Вовкулака? Ти в цьому впевнена?
— Абсолютно, — сказала я переконано, згадавши двобій Пола і Джейкоба на дорозі. — Гадаю, ти не була з Карлайлом у Форксі, коли тут востаннє були вовкулаки?
— Ні. Тоді я ще не знайшла Калленів, — Аліса досі про щось міркувала. Раптом її очі округлилися й вона шоковано витріщилася на мене. — Твій найкращий друг — вовкулака?
Я покірно кивнула.
— Скільки часу це триває?
— Недовго, — мовила я, захищаючись. — Він став вовкулакою усього кілька тижнів тому.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Молодий вовкулака? Ще гірше! Едвард мав рацію — ти притягуєш небезпеку. Хіба ти не повинна була триматися подалі від неприємностей?
— А що такого з вовкулаками? — пробурмотіла я — мене вжалило її зауваження.
— Нічого, поки вони не втрачають над собою контролю, — вона різко похитала головою. — Та ну, Белло. Будь-хто став би тобі кращою компанією потому, як вурдалаки зникли з міста. Але ти одразу ж почала спілкувати з першими-ліпшими почварами.
Я не хотіла сперечатися з Алісою — я досі тремтіла від радості, що вона тут і справжня, що я можу торкнутися її мармурової шкіри, чути її чарівний голос, — але вона неправильно все зрозуміла.
— Ні, Алісо, вампіри не зникли — принаймні не всі. Ось у чому проблема. Якби не вовкулаки, Вікторія вже б добралася до мене. Якби не Джейк та його друзі, гадаю, Лоран добрався б до мене ще раніше, тож…
— Вікторія? — прошипіла Аліса. — Лоран? Я ледь помітно кивнула, мене турбував вираз її темних очей.
Я ткнула пальцем собі в груди.
— Я притягую небезпеку, пам’ятаєш? Вона знову похитала головою.
— Розкажи мені все — з самого початку.
Я розповіла все з самого початку, не згадавши про мотоцикли та голоси, які чую, але не приховавши нічого іншого, включно з сьогоднішньою пригодою. Алісі не сподобалися мої пояснення про нудьгу та скелі, тож я швидко перейшла до того місця, коли побачила щось на воді. Я поділилася здогадкою, що це може означати. В цьому місці її очі примружилися, перетворившись на вузенькі щілинки. Було дивно, що її погляд може бути таким… таким небезпечним, як у вурдалака. Я глибоко вдихнула повітря й продовжила розповідь, не забувши згадати про Гаррі.
Аліса слухала мовчки, не перебиваючи. Час від часу хитала головою, зморшки на її чолі ставали глибшими й, здавалося, врізалися в її мармурову шкіру. Вона не говорила, зрештою і я замовкла, мене знову охопило горе через смерть Гаррі. Я подумала про Чарлі; скоро він вернеться додому.
