Молодий місяць - Стефані Маєр

Гадаю, я знаю, як би почувалася Джульєтта.

Вона б не повернулася до свого попереднього життя. Вона б не рухалася далі, я майже в цьому впевнена. Навіть якби вона дожила до старості, щоразу, заплющуючи очі, вона би бачила Ромео. З часом вона б із цим змирилася.

Я подумала, що кінець кінцем вона могла б вийти заміж за Париса — тільки тому, що її просили про це батьки і щоб зберегти мир. Ні, швидше за все, вона б цього не зробила. Але, зрештою, в п’єсі майже не згадується про Париса. Він був просто фігурою другого плану — таке собі тло, загроза, ще один претендент на її руку.

А що коли це не вся правда про Париса?

А що коли Парис був другом Джульєтти? Її найкращим другом? А що коли він був єдиним, кому вона могла повністю довіритися й розказати про зв’язок із Ромео? Людиною, яка справді розуміла її й зуміла повернути її до життя? Може, він був терплячим і добрим? А може, він турбувався про неї? А що коли Джульєтта знала, що не зможе без нього жити? Можливо, він і справді кохав її і хотів, щоб вона була щасливою?

І… що коли вона також любила Париса? Не так, як Ромео. Звісно, що не так. Але достатньо для того, щоб також зробити його щасливим?

Повільне, глибоке дихання Джейкоба було єдиним звуком у кімнаті — як колискова для дитини, як скрип крісла-гойдалки, як цокання старого годинника, коли нікуди не треба поспішати… Це мене заспокоювало.

Якби Ромео справді пішов і ніколи не повернувся, хіба мало б значення те, чи розгляне Джульєтта пропозицію Париса? Можливо, вона би спробувала підібрати уламки життя, що залишилося позаду. Можливо, для неї це було б настільки близько до щастя, наскільки вона могла собі дозволити.

Я зітхнула, а тоді застогнала — подих боляче шкрябав горло. Я занадто уважно вчитувалася в цю історію. Ромео ніколи б не передумав. Ось чому люди досі пам’ятають його ім’я в парі з її іменем: Ромео і Джульєтта. Ось чому це хороша історія. Історія, де «Джульєтту покинули, і вона пов’язала свою долю з Парисом», ніколи б не очолила списки бестселерів.

Я знову заплющила очі й занурилася в сон, дозволивши своїм думкам блукати подалі від дурної п’єси, про яку я більше не хотіла міркувати. Натомість я подумала про реальність — про стрибок зі скелі і про те, який це був дурний і необдуманий учинок. І не тільки про скелю, але й про мотоцикли і про мою безвідповідальність в цілому. А що коли б зі мною щось трапилося? Що тоді було б із Чарлі? Серцевий напад Гаррі раптом змусив мене подивитися на все по-новому й обрати інший шлях. Шлях, який я не хотіла помічати раніше, тому що коли я визнаю свою неправоту, це означатиме, що мені доведеться змінити й свій шлях. Та чи зможу я так жити?

Можливо. Це буде нелегко; насправді буде дуже важко відмовитися від своїх галюцинацій і намагатися поводитися, як доросла людина. Але, імовірно, я повинна так вчинити. І можливо, я б змогла це зробити. Якби у мене був Джейкоб.

Я не могла ухвалити таке важливе рішення ось так гарячково, просто зараз. Це занадто боляче. Краще я думатиму про щось інше.

У голові крутилися образи мого сьогоднішнього безрозсудного вчинку, хоча я й намагалася думати про щось приємне… відчуття польоту, поки я падала, чорна вода, витівки течії… обличчя Едварда… Я на деякий час затримала цей образ. Теплі руки Джейкоба, які намагаються втовкти в мене життя… І пекучий дощ, що силкується пробитися крізь фіолетові хмари… дивний вогонь на хвилях…

Було щось знайоме в цьому спалаху кольору на поверхні води. Звісно, це не міг бути справжній вогонь…

Раптом мої думки урвав шум машини, яка під’їжджала до будинку. Я чула, як вона зупинилася перед ґанком, хтось відчинив, а тоді зачинив дверцята. Я подумала, що краще буде, якщо я сяду, але одразу ж передумала.

Я ледве впізнала Біллі, він говорив дуже тихо, і голос його був схожий на сердите бурчання.

Двері відчинилися, загорілося світло. Я примружилася — на якусь мить я осліпла. Джейкоб прокинувся й, ковтаючи ротом повітря, зірвався на ноги.

— Вибачте, — пробурмотів Біллі. — Ми вас розбудили? Мої очі зосередилися на обличчі Біллі, і коли я зуміла прочитати його вираз, вони наповнилися сльозами.

— О ні, Біллі! — простогнала я. Він повільно кивнув, його обличчя перекосилося від горя.

Джейк поспішив до батька й узяв його за руку. Тепер, коли він відчував біль, його обличчя здавалося трохи дитячим — воно зовсім не пасувало до тіла дорослого чоловіка.

Сем стояв позаду Біллі, підштовхуючи його крісло через поріг. Його звична холоднокровність кудись зникла, поступившись місцем нестерпному болю.

— Мені так шкода, — прошепотіла я. Біллі кивнув.

— Це важко для всіх.

— Де Чарлі?

— Твій батько досі в лікарні зі Сью. Треба багато… чого підготувати.

Я важко ковтнула.

— Краще я повернуся назад, — промимрив Сем і швидко зник у дверях.

Біллі висмикнув руку й покотив візок через кухню у свою кімнату.

Якусь мить Джейкоб дивився на нього, а тоді повернувся до мене і знову сів на підлогу біля канапи. Він схилив обличчя на руки. Я погладила його по плечу, намагаючись підшукати влучні слова, але марно.

За якийсь час Джейкоб схопив мою долоню й притис до свого обличчя.

— Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд? Мабуть, мені треба було відвезти тебе до лікаря чи ще кудись, — зітхнув він.

— Не хвилюйся за мене, — прокаркала я. Він повернув голову, щоб подивитися на мене. Його очі почервоніли.

— Маєш кепський вигляд.

— Почуваюсь я також не дуже добре.

— Я піджену твій пікап і відвезу тебе додому — мабуть, тобі краще бути там, коли повернеться Чарлі.

— Гаразд.

Чекаючи на Джейка, я в’яло лежала на канапі. Біллі був ув іншій кімнаті, він мовчав. Мені здавалося, що я підглядаю у дверну щілину, спостерігаю за чужим горем.

Джейкоб упорався швидко. Рев мого двигуна порушив тишу швидше, ніж я чекала. Джейк допоміг мені встати з канапи, не промовивши й слова, і обняв мене за плечі, коли я затремтіла, вийшовши на вулицю. Він без вагань зайняв місце водія, всадовивши мене поруч і міцно пригорнувши мене. Я поклала голову йому на груди.

— Як ти дістанешся додому? — запитала я.

— Я не