Молодий місяць - Стефані Маєр

«Продовжуй пливти!» — наполегливо вмовляв мене Едвард.

Куди? Навколо не було нічого, окрім суцільної темряви. Не було куди пливти.

«Отямся негайно! — наказав він. — Не смій зупинятися! Пливи!»

Від холоду мої руки й ноги заніміли. Я більше не відчувала ударів хвиль. Тепер у мене закрутилося в голові, і я просто кружляла у воді.

Але я послухалася Едварда. Напружила руки й ноги, щоб пливти далі, рухаючись із кожним поштовхом у певному напрямку. Це не допомогло. Який сенс продовжувати?

«Борись! — загорлав голос. — Чорт тебе забирай, Белло, борися!»

Навіщо?

Я більше не хотіла боротися. І справа не в байдужості чи холоді, і не в тому, що мої втомлені руки відмовлялися рухатися, — просто мені було добре там, де я зараз. Я була майже щаслива, що все закінчилося. Це найлегша зі смертей, які мені траплялося бачити. Неприродно спокійна.

Я згадала про давно застарілу фразу, що перед смертю все життя проминає перед очима. Мені поталанило значно більше. Ну, хто захоче дивитися на все це ще раз?

Я бачила його, і в мене не було снаги боротися. Його обличчя було таке ясне, навіть чіткіше, ніж у пам’яті. Моя підсвідомість зберегла пам’ять про Едварда у найдрібніших деталях, приберігши її до останнього моменту. Я бачила його довершене обличчя так чітко, ніби він і справді був поряд; точно такий колір шкіри, ті самі губи, лінія підборіддя, золотавий відблиск його злісних очей. Він лютував, звичайно, адже я здалася. Він міцно зціпив зуби, а його ніздрі роздувалися від люті.

«Ні! Белло! Ні!»

Вуха були заповнені крижаною водою, але я чула його голос виразніше, ніж будь-коли. Я ігнорувала зміст його слів, я просто слухала звук його голосу. Навіщо мені боротися, якщо зараз я така щаслива? Хоча мої легені палають через нестачу повітря, а ноги оніміли від холоду, я спокійна. Я й забула, що таке справжнє щастя!

Щастя. Воно робило смерть цілком стерпною.

Та в цю мить течія підхопила мене, жбурнувши на щось тверде — на камінь, невидимий у темряві. Я щосили вдарилася об нього грудьми, немов об кусень заліза, і залишки кисню вилетіли з моїх легень, випускаючи назовні густу хмарку сірих бульбашок. Вода заповнила горло, здавлюючи й обпікаючи його. Здавалося, що залізяка тягнула мене в темряву, на дно океану, забираючи від Едварда.

Прощавай, я кохаю тебе, — це останнє, що я подумала.

Розділ 16

Парис

У наступну мить моя голова вдарилася об щось тверде.

Як дивно. Я була впевнена, що тону.

Сила течії досі не послабилася. Вона кидала й кидала мене на скелі, ці скелі товкли мене по спині, ритмічно вибиваючи воду з легень. Води було дуже багато, з мого рота й носа витікали цілі ріки. Сіль обпікала горло, легені палали, а в роті було забагато води, і я не могла дихати, тоді як тверді скелі продовжували вдаряти мене в спину. Дивно, але я не рухалася з місця, хоча хвилі й продовжували здійматися навколо мене. Я не могла роздивитися нічого, окрім води, яка було всюди, іноді вона сягала мого обличчя.

— Дихай! — наказав дикий стривожений голос. Почувши його, я відчула нестерпний біль, бо він не належав Едвардові.

Я не могла послухатися. Водоспад, який лився з рота, не припинявся, і я не могла вдихнути. Чорна крижана вода заповнила груди й обпікала легені.

Ще один камінь вдарився об мою спину, просто між лопатками, і з легень ринув ще один потік води.

— Дихай, Белло! Давай! — благав Джейкоб. Перед очима замерехтіли чорні цятки, їх ставало дедалі більше, через них я нічого не бачила.

Скеля знову вдарилася мені об спину.

Та вона не була холодна, як морська вода; вона обпікала мені шкіру. Я усвідомила, що це рука Джейкоба, — він намагається вибити воду з моїх легень. Той дивний, твердий як залізо, камінь, що відтягував мене до берега, був також… теплий… У голові запаморочилося, чорні цятки затулили все…

А може, я все-таки вмираю? Якщо так, то мені це не до вподоби — минулого разу було набагато легше. Зараз мене оточувала тільки темрява, не було на що дивитися. Шум розгніваних хвиль поступово затихав і занурював мене в прірву, а ще повсюди чувся свист, який, здається, лунав просто у моїх вухах…

— Белло? — гукнув Джейкоб, голос його був досі напружений, але не такий дикий, як раніше. — Білко, люба, ти чуєш мене?

В голові досі свистіло й кружляло, немов приєднавшись до коловороту бурхливої води…

— Скільки вона була без тями? — запитав хтось інший.

Цей голос не належав Джейкові, але він протверезив мене, змусив отямитися.

Я усвідомила, що досі жива. Ніяка течія не жбурляла мене туди-сюди — кружляло в мене в голові. Поверхня, на якій я лежала, була рівна й нерухома. На дотик вона складалася з дрібненьких крупинок.

— Не знаю, — відповів Джейкоб досі стривожено. Судячи з голосу, він був дуже близько. Його руки, як завжди гарячі, забирали з мого обличчя мокре волосся. — Може, кілька хвилин? Мені не знадобилося багато часу, щоб витягнути її на берег.

Тихе шипіння в моїх вухах, виявляється, не було шумом хвиль — це свист повітря, яке знову вдихають і видихають мої легені. Кожен ковток повітря обпікав — дихальні шляхи були поранені, наче я шкребла їх залізною щіткою. Але я все-таки дихала.

А ще я змерзла. Тисячі гострих крижаних голок кололи мені обличчя й руки, від чого мені ставало ще холодніше.

— Вона дихає. Зараз вона опритомніє. Треба забрати її звідси, тут холодно. Мені не подобається колір її шкіри… — цього разу я впізнала голос Сема.

— Думаєш, її можна рухати?

— Вона не пошкодила спину, коли падала?

— Не знаю. Вони вагалися.

Я спробувала розплющити очі. Мені знадобилася аж ціла хвилина, але нарешті я побачила темні фіолетові хмари, які посилали на мене крижаний дощ.

— Джейку? — прокаркала я. Обличчя Джейкоба затулило небо.

— Ох! — зітхнув він. Обличчя його розслабилося. Очі були вологі від дощу. — Ох, Белло! З тобою все гаразд? Ти чуєш мене? Тобі щось болить?

— Т-тільки г-горло, — затиналася я, мої губи тремтіли від холоду.

— Тоді хутчіш заберімо тебе звідси, — сказав Джейкоб. Він простягнув руки й підняв мене без найменшого зусилля — немов порожню коробку. Його груди були оголені й теплі; він згорбився, щоб плечима затулити мене від дощу.