Молодий місяць - Стефані Маєр

— Ах! — застогнала я і зіскочила з колоди. Я не могла сидіти просто так, без діла; це ще гірше, ніж блукати пустельним пляжем.

Я розраховувала на те, що сьогодні вранці почую голос Едварда. Здається, це єдине, що дало б мені сили, аби прожити цей день. Останнім часом знову почала пекти рана в грудях, наче хотіла відомстити за увесь той час, коли я заспокоювалася в присутності Джейкоба. Біль ставав нестерпним.

Хвилі накочувалися дедалі сильніше, розбиваючись об скелі, але було досі безвітряно. Я відчувала, як на мене тисне грядущий шторм. Навколо все кружляло, але там, де стояла я, було спокійно. Повітря дивним чином наелектризувалося — я навіть відчувала, як електризується моє волосся.

Вдалині хвилі були набагато більші, ніж біля берега. Я бачила, як вони розбиваються об скелі, здіймаючи в повітря великі білі хмари морської піни. Вітру досі не було, хоча хмари прискорили рух. Це було якось надприродно — наче хмари рухалися самі собою. Я затремтіла, хоча й здогадувалася, що це через тиск.

На тлі синювато-сірого неба скелі здавалися зовсім чорними. Дивлячись на них, я згадала той день, коли Джейкоб розказав мені про Сема та його «банду». Я подумала про хлопців-вовкулак, які стрибають у пустоту. Образ тіл, які спіраллю летять у воду, досі чітко зберігся в моїй пам’яті. Я уявила цілковиту свободу, яку дарує вільне падіння… Уявила, як у голові моїй звучатиме Едвардів голос — такий злий, оксамитовий, ідеальний… У грудях ще сильніше защеміло.

Повинен бути якийсь спосіб покінчити з цим раз і назавжди. Щосекунди біль ставав дедалі нестерпнішим. Я подивилася на скелі й величезні хвилі, які з шумом розбивалися об них.

А чом би й ні? Чому б не покінчити з цим просто зараз?

Джейкоб обіцяв мені пірнання зі скелі, хіба ні? Хіба варто відмовлятися від такої необхідної мені розваги тільки тому, що Джейкоба немає поруч, — так він же ризикує власним життям! Ризикує заради мене. Якби не я, Вікторія не вбивала б людей у цій місцевості… вона робила б це десь далеко звідси. Якщо з Джейкобом щось станеться, то виною цьому буду я. Ця думка боляче вжалила мене та змусила бігти до будинку Біллі, де стояв мій пікап.

Я знала, що мій шлях пролягає близько до скель, але я повинна знайти маленьку стежинку, яка виведе мене просто до обриву. Я шукала очима поворот чи роздоріжжя, знаючи, що Джейк планував пірнати з нижчої скелі, а не з самого верху, але стежина петляла вгору і вгору, не залишаючи ніякого вибору. У мене не було часу спускатися вниз і починати пошуки спочатку — шторм наближався дуже швидко. Нарешті вітер налетів на мене, хмари продовжували тиснути своєю вагою. Тільки-но я дісталася того місця, де ґрунтова доріжка розширювалася й закінчувалася проваллям, на моє обличчя впали перші краплі дощу.

Було неважко переконати себе, що немає часу шукати інше місце, — я просто хотіла пірнути з самого вершечка. Саме такий образ жив у моїй голові. Я хотіла, щоб стрибок був довгим, немов політ.

Я знала, що це найдурніший і найбезрозсудніший учинок, який мені траплялося робити в своєму житті. Ця думка змусила мене усміхнутися. Біль трохи притлумився, наче тіло відчувало, що за кілька секунд я почую голос Едварда…

Шум хвиль долинав звідкись здалека, навіть далі, ніж тоді, коли я йшла стежиною серед густих дерев. Подумавши про можливу температуру води в океані, я скривилася. Та хіба це може мене зупинити?

Здійнявся сильний вітер, закрутивши вир дощу навколо мене.

Я ступила до краю прірви, не відводячи очей від порожнечі попереду. Я йшла вперед не озираючись, мої ноги намацували гостре каміння і немов гладили його. Я глибоко вдихнула й видихнула… в очікуванні.

«Белло!»

Я усміхнулася та знову вдихнула.

Так? — відповіла я зовсім тихо, боячись, що звук мого голосу злякає прекрасну ілюзію. Едвардів голос був такий реальний, такий близький! Тільки тоді, коли Едвард не схвалював моїх учинків, я могла чути його справжній голос — такий оксамитовий і такий мелодійний — найпрекрасніший голос у світі.

«Не роби цього», — благав він.

Ти хотів, щоб я була людиною, — нагадала я йому. — Що ж, дивись на мене.

«Будь ласка. Заради мене».

Але ти не залишишся зі мною жодним іншим чином.

«Будь ласка», — долинув тихий шепіт крізь злісне завивання вітру, який тріпав моє волосся та змочив одяг дощем — я промокла до нитки, ніби це був уже мій другий стрибок за день.

Я перенесла вагу на кінчики пальців.

«Ні, Белло!» — тепер голос злився, і його гнів був такий приємний.

Я усміхнулася, витягнула руки вперед, наче збиралася пірнати, і підставила обличчя під дощ. Але перемогла звичка, вироблена роками в закритому басейні, — спочатку ноги. Я нахилилася вперед, підготувавшись до стрибка…

І скочила зі скелі.

Пролітаючи в повітрі, немов метеор, я заволала, та не від страху, а від задоволення. Вітер чинив опір, немов бажав здолати силу тяжіння, кидаючи мене й закручуючи в спіраль, наче ракету, яка падає на землю.

— Так! — це слово віддавалося луною в моїй голові, коли я з шумом увійшла у воду. Вона була крижана — холодніша, ніж я очікувала, холод просто паралізував мене.

Занурюючись у крижану чорну воду, я пишалася собою. У мене не було й крихти страху — тільки чистий адреналін. Справді, стрибати було зовсім не страшно. Тоді де ж небезпека?

Саме тоді мене підхопила течія.

Я так переймалася розміром скелі, її висотою, можливою небезпекою, що зовсім не подумала про те, що чекає мене в темній холодній воді. Я ніколи не думала, що справжня небезпека причаїлася знизу, під гнітючою товщею води.

Я відчувала, що хвилі немов борються зі мною, кидаючи мене то в один бік, то в другий, бажаючи роздерти навпіл. Я знала, як упоратися з течією: пливти паралельно берегу і ні в якому разі не боротися з течією біля узбережжя. Та що з того, якщо я не знаю, де берег!

Я навіть не знала, як випірнути.

Зусібіч мене оточувала зловісна чорна вода; не було ніякого просвітку, який би вказав мені шлях нагору. Сила тяжіння всесильна у боротьбі з повітрям, та у воді від неї не залишилося й сліду — я навіть не відчувала, як тону, я просто опускалася вниз. Тільки течія кидала мене час від часу туди-сюди, немов ляльку.

Я щосили старалася не дихати, міцно стиснула губи, затримуючи останній ковток повітря.

І зовсім не