Хрещений батько - Маріо Пьюзо

– Сьогодні я знову трохи поганяв свою, навчав, щоб знала, хто хазяїн.

– Вона, мабуть, уже добре роздалася? – поцікавився між іншим Коуч.

– Та я тільки ляснув її кілька разів по пиці. Нічого серйозного. – Карло помовчав. – Бач, їй кортить верховодити над мною. Не на того наскочила.

Навколо ще походжало кілька інших клієнтів, дихаючи свіжим повітрям, розмовляючи про бейсбол; кілька гравців сиділо на сходах за Карло й «писарями». Раптом підлітки, що грали у м’яча на вулиці, кинулися врозтіч. З несамовитим скреготом загальмувала й зупинилася якраз напроти крамнички солодощів легкова машина. Загальмувала так різко, що шини аж завищали, та ще перш ніж машина зовсім зупинилася, з-за керма схопився чоловік – так рвучко, що всі застигли, як спаралізовані. То був Сонні Корлеоне.

Його масивне обличчя з рисами купідона і товстими вигнутими губами здавалося потворною маскою люті. Ніхто не встиг й оком змигнути, як він уже опинився коло ґанку і вхопив Карло за карки. Сонні щосили тягнув його на середину вулиці, але Карло обхопив м’язистими руками чавунні поручні ґанку й повис на них. Він відхилявся в різні боки, ховаючи обличчя й намагаючись втягти голову в плечі. Його сорочка затріщала в руках Сонні.

Далі було щось жахливе. Сонні гамселив кулачиськами переляканого Карло і водночас хрипким від люті голосом обсипав його брудною лайкою. Карло, незважаючи на свою несамовиту фізичну силу, не чинив ніякого опору, не протестував і не просив пощади. Коуч і Саллі Регс не наважувалися втрутитися. Вони думали, що Сонні вбиває зятя, і не хотіли розділити долю Карло. Хлопчаки, які грали в м’яч, підійшли, щоб налаяти водія, який їх розігнав, але тепер стояли і вражено стежили за тим, що розгорталося у них перед очима. Вони самі були не ягнятка, проте вигляд розлюченого Сонні приголомшив їх. Тим часом під’їхала ще одна машина, з якої вискочили двоє охоронців Сонні. Побачивши, що діється, вони також не наважилися втрутитися і стояли напоготові, аби допомогти своєму босові, якщо хтось із перехожих здуру полізе на поміч Карло.

Видовище виглядало відразливо, Карло не чинив опору, але, ймовірно, саме це й урятувало йому життя. Він учепився в перила, отож Сонні не міг виволокти його на середину вулиці, і, хоч очевидно був не кволіший за Сонні, але не пробував відбиватися. Сонні гамселив його в незахищену голову й у потилицю, аж поки не зігнав лють. Нарешті, відсапуючись, кинув погляд на Карло і проревів:

– Гляди, виродку смердючий, ще хоч раз удариш мою сестру – уб’ю на місці.

Ці слова розвіяли напруження. Бо якби Сонні намірився вбити Карло, він не став би погрожувати. Він погрожував із безсилої люті, бо не міг виконати своєї погрози. Карло не дивився на Сонні. Він понурив очі вниз, а його руки міцно обвилися навколо залізного поручня. Він так і стояв, аж поки не від’їхали машини і поки Коуч не сказав йому поблажливим тоном старшого:

– Гаразд, Карло, ходімо вже в крамницю. Нема чого тут мозолити людям очі.

Лише тоді Карло наважився відвести погляд від кам’яних сходинок ґанку, розімкнути руки і відпустити поручень. Розгинаючись, він помітив, що підлітки дивляться на нього вражено й скрушно – очима мимовільних свідків, що бачили приниження іншої людини. Він ще почувався нетвердо, але здебільшого від шокуючого переляку, що скував перед тим його тіло. Незважаючи на цілу зливу тяжких ударів, Карло не мав серйозних ушкоджень. Коуч провів його за руку до підсобки кондитерської крамниці й поклав на обличчя лід: хоча відкритих ран і крові не було, але воно все набрякло від синців і подряпин. Страх уже минав, Карло замлоїло від пережитого сорому, і він почав блювати. Коуч нахилив голову Карло над зливальницею, підтримуючи його, неначе п’яного, а потім допоміг піднятися у квартиру і вклав на ліжко в одній зі спалень. Карло так і не помітив, що Саллі Регс кудись зник.

А Саллі Регс пішов на Третю авеню доповісти Рокко Лампоне про те, що трапилося. Рокко холодно вислухав повідомлення і собі подзвонив капореджіме Пітеру Клеменці. Той невдоволено пробурчав:

– Ох, цей мені клятий Сонні з його скаженою натурою. – Однак його палець передбачливо натиснув на вилку телефона, так що Рокко не почув тієї репліки.

Клеменца подзвонив на Лонг-Біч і розповів Томові Хейгену. Той хвильку помовчав, а потім сказав:

– Вишли негайно своїх людей на машинах на дорогу до Лонг-Біч. Про всяк випадок – ану ж Сонні попаде в пробку або в яку подорожню пригоду. Він, як роздратується, зовсім забуває про те, що вчиняє. Можливо, наші друзі з протилежної сторони вже прочули, що він у місті. Треба стерегтися.

Клеменца із сумнівом у голосі зауважив:

– Поки я вишлю кого-небудь на дорогу, Сонні вже буде вдома, Татталья також нічого не встигнуть.

– Знаю, – терпеливо відповів Хейген, – але якщо станеться щось надзвичайне на дорозі, то це затримає Сонні. Отже, постарайся зробити все, що можеш.

Лаючись сам до себе, Клеменца подзвонив Рокко Лампоне і наказав йому вислати кілька людей на дорогу, яка веде до Лонг-Біч. А сам пішов до свого улюбленого «Кадилака» і з трьома охоронцями, яких тепер було приставлено до його будинку, через міст «Атлантик-Біч-брідж» поїхав у напрямку Нью-Йорка.

Один із неазартних клієнтів, що затримався біля кондитерської крамнички, був вивідувачем «родини» Татталья і одразу ж зателефонував своїм людям. Але «родина» Татталья ще не підготувалася до ведення війни, і повідомлення довго мандрувало від зв’язкового по всіх щаблях до капореджіме, а вже поки той зв’язався з самим ватажком Татталья, Сонні Корлеоне щасливо дістався батькового будинку на Лонг-Біч, якраз вчасно, щоб потрапити під батьківський гнів.

Війна 1947 року між «родиною» Корлеоне і союзом п’яти інших «родин» виявилася збитковою для обох сторін. До того ж її ускладнював ще й тиск з боку поліції, яка будь-що намагалася розкрити справу про вбивство капітана Маккласкі. Лише у виняткових випадках керівники департаменту поліції дозволяли собі знехтувати політичними силами, що опікували незаконні тоталізатори та інші темні підприємці, але цього разу політичні діячі виявилися такими ж безпорадними, як генеральний штаб армії, яка вдарилась у грабунки і польові офіцери якої відмовляються виконувати накази.

Втрата протекції з боку політиків не так сильно вдарила по «родині» Корлеоне, як по інших «родинах». Угруповання Корлеоне отримувало більшість прибутків від азартних ігор, і його інтереси найбільше потерпали в тих місцях, де люди «родини» працювали на вулиці. Вони потрапляли до підісланих поліцією провокаторів, обхідників хапали і доправляли