Хрещений батько - Маріо Пьюзо

Тепер, сівши вечеряти разом із дружиною в їхньому обставленому дорогими меблями помешканні, з позолоченими статуетками непорочної Діви Марії та запаленими свічками у свічниках із червоного скла на буфеті, Бонасера запалив сигарету «Кемел» і випив чарку американського віскі, щоб відігнати втому. Жінка поставила на стіл тарілки з гарячою юшкою. Тепер вони жили самі: Амеріго відіслав доньку до Бостона, до тітки по матері – хай вона там оговтується від жахливої пригоди, забуде тих двох негідників, що їх так провчив дон Корлеоне. Сьорбаючи юшку, жінка спитала:

– Знову підеш на роботу цього вечора?

Амеріго Бонасера ствердно кивнув головою. Дружина поважала його роботу, але не розуміла її. Вона не розуміла, що технічний бік справи важив найменше. Як і більшість людей, вона вважала: її чоловікові платять гроші за його вміння надавати трупові у домовині такого вигляду, щоби він лежав як живий. Що правда, то правда, тут він був неперевершеним майстром. Але ще важливішою, ще необхіднішою була його присутність під час прощання осиротілої родини, родичів і друзів із дорогим небіжчиком. У ті хвилини вони потребували Амеріго Бонасера.

Він був наче представником смерті на землі. Його обличчя завжди лишалося поважним й незворушним, хоча й лагідним, голос не дрижав, хоч лунав тихо, на найнижчому регістрі, і Бонасера був головною дійовою особою в жалобній церемонії. Він міг заспокоїти тих, хто надміру побивався, міг угамувати неповажних дітей, якщо батькам не вистачало духу на те. У своїх співчуттях він ніколи не здавався нав’язливим, його присутність завжди була доречною. Родина, що хоч раз скористалася послугами Амеріго Бонасера, проводжаючи ближнього на той світ, вдавалася до них знову й знову, і ще ніколи він не залишив самотнім свого клієнта в жахливий останній вечір, що той мав пробути на землі.

Зазвичай він дозволяв собі трохи подрімати після вечері. Потім умивався, голився ще раз, щедро напудрював синяве підборіддя порошком тальку. Завжди виполіскував рота. З повагою перевдягався у все чисте, надягав на себе білу лискучу сорочку, чорну краватку, свіжо випрасуваний темний костюм, чорні шкарпетки, взував чорні черевики. І все ж таки загалом його постать набувала вигляду не похмурого, а швидше заспокійливого. Він фарбував волосся в чорний колір – річ нечувана для італійця його походження і віку, проте робилося це не через марнолюбство. Просто чуб уже був добре шпакуватий, а така масть, на його думку, не пасувала до його фаху.

Коли він висьорбав юшку, дружина поставила перед ним невеликий біфштекс і трохи зеленого шпинату, политого золотавою олією. Він не любив переїдати. Коли покінчив із цим, то налив чашку кави і знову запалив сигарету «Кемел». П’ючи каву, думав про свою нещасну доньку. Вона вже ніколи не стане такою, як раніше. Вроду її врятували, але в очах у неї застиг вираз переляканого звірятка, і Амеріго несила було дивитися на дочку. Отож вони послали її на якийсь час до Бостона. Час загоїть рани. Він добре знав, що біль і страх – це не смерть, якої вже не виправити. Робота зробила його оптимістом.

Він допивав каву, як у вітальні задзвонив телефон. Дружина ніколи не брала слухавку, коли Амеріго був удома, отож він підвівся, допив каву, загасив сигарету і пішов у вітальню. Дорогою вже скинув краватку і розстебнув сорочку, ладнаючись лягти задрімати. Узяв слухавку й відповів зі спокійною ввічливістю:

– Алло.

З другого кінця відповіли різким безапеляційним тоном:

– Це Том Хейген. Я дзвоню за дорученням дона Корлеоне.

Амеріго Бонасера відчув, як кава забулькала в нього у шлунку; його наче аж трохи замлоїло. Минуло вже близько року, як він заборгував донові, аби помститися за честь своєї доньки, і за цей час якось поблякло усвідомлення того, що колись доведеться сплачувати борг. Вигляд отих двох закривавлених пик переповнив його такою глибокою вдячністю, що він ладен був зробити для дона що завгодно. Але час підточує вдячність ще швидше, ніж вроду. І тепер Бонасера зробилося зле, як людині, на котру насувалася страшна біда. Він відповів тремтячим голосом:

– Так, я розумію. Я слухаю.

Його вразив крижаний тон голосу Хейгена. Адже консільйорі, хоча й не італієць, завжди був привітною людиною. А тепер він говорив уривчасто й різко:

– Ви повинні віддячити дону, – сказав Хейген. – Він не сумнівається, що ви хочете віддячити. Що ви були б раді мати таку нагоду. За годину, не раніше, а може й пізніше, він опиниться у вашому жалобному закладі й скаже, що треба зробити. Зустріньте його там. Усіх, хто працює у вас, відішліть додому. Щоб не було нікого. Якщо ви не згодні, скажіть одразу, я повідомлю дона Корлеоне. У нього є й інші друзі, що можуть зробити для нього цю послугу.

Амеріго Бонасера майже закричав від переляку:

– Як ви тільки могли подумати, що я відмовлю Хрещеному Батькові? Звичайно, я зроблю все, що він хоче. Я не забув про свій борг. Я зараз же, цієї миті іду до свого закладу.

Хейгенів голос трохи пом’якшав, але все одно звучав дивно.

– Дякую, – промовив він. – Дон ніколи не сумнівався щодо вас. Це я від себе запитав. Зробіть йому сьогодні послугу і можете коли завгодно прийти до мене, якщо у вас буде якийсь клопіт, я обіцяю вам свою дружбу.

Це налякало Бонасера ще дужче. Він перепитав затинаючись.

– Дон сам прийде до мене ввечері?

– Так, – відповів Хейген.

– Значить, дякувати богові, він уже зовсім видужав, – сказав Бонасера. Однак у голосі його звучала запитальна інтонація. Хейген хвильку мовчав. Потім відповів ледь чутно: «Так». У трубці клацнуло, і телефон замовк.

Бонасера кинуло в піт. Він пішов до спальні, змінив сорочку й виполоскав рота. Але не став голитися й міняти краватку. Вдягнув ту саму, у якій ходив цілий день. Зателефонував до свого закладу й наказав помічникові залишитися з родиною небіжчика того вечора в передній залі. А він сам буде зайнятий у робочих приміщеннях. Коли помічник почав розпитувати, Бонасера враз урвав його й звелів робити як сказано. Відтак надягнув піджак від костюма, і дружина, що й досі вечеряла, подивилася на нього здивовано.

– Є робота, – сказав він їй, далі вона не наважилася розпитувати, бачачи вираз його обличчя. Бонасера вийшов із дому і пройшов кілька кварталів до похоронного закладу. Будівля стояла осторонь від інших споруд, на величенькій площині, обгородженій з усіх боків білим парканчиком. З вулиці до задньої частини будинку вів неширокий проїзд – якраз такий, щоб могла проїхати машина швидкої допомоги або катафалк. Бонасера відімкнув ворота й залишив їх