Хрещений батько - Маріо Пьюзо

– Куди це ти, в біса, вичепурилася?

Вона холодно відповіла:

– Провідати батька на Лонг-Біч. Він ще не встає з ліжка, і комусь завжди треба бути коло нього.

– А «концертом» все ще Сонні заправляє? – поцікавився Карло.

– Яким концертом? – Конні безтямно глянула на нього.

Він оскаженів.

– Ах ти ж, стерво вошиве, я тебе або навчу, як розмовляти зі мною, або ж виб’ю дитину з твого коров’ячого черева.

Вона перелякалась, і це тільки додало йому сказу. Карло підхопився зі стільця і ляснув її по щоці, залишивши червоний слід. Не відходячи, вдарив її ще, ще і ще раз. Він побачив, як її верхня губа репнула, з неї бризнула кров, і вона на очах набрякла. Це зупинило його. Він не хотів залишати слідів. Конні побігла в спальню, грюкнула дверима й клацнула ключем. Він засміявся і повернувся до кави.

Він курив, аж поки настав час одягатися. Він постукав у двері.

– Ану, відчини, поки я не виламав дверей. – Ніякої відповіді. – Давай, мені треба збиратися! – Карло підвищив голос.

Він чув, як вона встала з ліжка, підійшла до дверей і повернула ключа. Коли зайшов, Конні вже відвернулася спиною до нього, підійшла до ліжка і впала на нього обличчям до стіни.

Хутенько вдягнувшись, він побачив, що вона вже в самій сорочці. А йому хотілося, аби Конні навідала батька – може, принесе звідти якісь новини.

– Що таке? Кілька ляпасів вибили з тебе все бажання?

Ну й ледача ж вона.

– Нікуди я не піду, – якось невиразно промимрила вона, і в її голосі бриніли сльози.

Карло нетерпляче схопив її за плече й повернув до себе. І одразу побачив, чому Конні не хотіла виходити з дому. Мабуть, її правда. Здається, він ударив її сильніше, ніж хотів. Ліва щока напухла, а розбита верхня губа висіла під носом смішною білою ґулею.

– Гаразд. Але я пізно прийду. У неділю завжди багато роботи.

Вийшовши з дому, Карло побачив на своїй машині поліцейський зелений талон. Отже, його знову оштрафовано на п’ятнадцять доларів за те, що поставив машину в недозволеному місці. Він поклав талон на купку інших у машині в бардачок. Карло був у доброму гуморі. Йому завжди відлягало, коли притискав цю малу розбещену паскуду. Ніби оце розквитався за те, що ним потурали в «родині» Корлеоне.

Коли він провчив її перший раз, то й сам трохи злякався. Вона одразу ж помчала на Лонг-Біч поскаржитися батькові й матері та показати їм синця під оком. Тоді він добряче перепудив. Але, повернувшись додому, Конні поводилася напрочуд лагідно, як віддана слухняна італійська дружина. Протягом наступних кількох тижнів Карло ставився до неї підкреслено уважно й ласкаво, «пораючи» її і вранці, і вночі. Нарешті, гадаючи, що все лихе минулося назавжди, вона розповіла, що сталося.

Батьки вислухали її холодно, навіть трохи глузливо. Щоправда, мати ніби жаліла її й навіть попросила батька побалакати з Карло Ріцці. Але батько відмовився.

– Хоч вона і моя дочка, – заявив він, – але тепер вона належить чоловікові. Він знає про свої обов’язки. Навіть сам король Італії не наважився встрявати між чоловіком і жінкою. Іди додому й навчися так поводитись, щоб він не бив тебе.

Конні обурено запитала батька:

– А хіба ти бив коли-небудь маму?

Вона була мазункою і тому могла розмовляти з батьком зухвало. Дон відповів:

– Вона ніколи не доводила мене до цього.

Мати кивнула головою й усміхнулася.

Вона розповіла, що чоловік відібрав у неї весільні гроші й навіть не сказав, що зробив із ними. Батько лише стенув плечима й зауважив:

– Я б зробив те саме, якби моя жінка була така проноза, як ти.

Отож вона вернулася додому трохи спантеличена, а трохи й настрашена. Вона завжди була батьковою улюбленицею і не могла збагнути, чому він став настільки холодний до неї.

Проте дон не був такий уже нечуйний, як удавав. Він з’ясував, куди Карло Ріцці спустив весільні гроші. Спеціально приставлені люди доповідали Хейгенові все про букмекерські операції Карло Ріцці. Але дон не втручався. Хіба можна сподіватися від чоловіка належного виконання подружніх обов’язків, якщо він боятиметься жінчиних родичів. Становище було дуже дражливе, і дон не наважувався втручатись. А згодом, коли Конні завагітніла, він ще більше переконався, що не схибив, і вирішив за жодних обставин не встрявати, хоч Конні скаржилася матері на нові побої й зрештою стривожена мати знову звернулася до дона. Конні навіть натякнула, що розійдеться з чоловіком. І вперше в житті дон розсердився на неї:

– Він батько твоєї дитини. Ким виросте у наші часи дитина, якщо в неї не буде батька?

Довідавшись про все це, Карло Ріцці заспокоївся. Отже, йому ніщо не загрожує. Він навіть похвалявся двом своїм «писарям», Саллі Регcy і Коучу, що дає добрих чортів своїй дружині, коли та заноровиться, і бачив, із якою повагою вони дивляться на нього, адже у Карло вистачало відваги давати прочухана доньці самого великого дона Корлеоне.

Проте Ріцці не почувався б таким спокійним, коли б йому було відомо: Сонні, почувши, як він поводиться з його сестрою, так оскаженів, що його зупинила лише рішуча заборона самого старого Віто – заборона, якої навіть Сонні не міг не послухатися. Ось чому, боячись, що не стримає запальної вдачі, Сонні останнім часом уникав зустрічі з Ріцці.

Отож, перебуваючи в чудовому настрої, погожого недільного ранку Карло Ріцці переїхав Дев’яносто шостою вулицею на Іст-Сайд і не помітив у потоці автомобілів машину Сонні, який їхав у протилежному напрямку до нього додому.

Сонні Корлеоне залишив охорону маєтку і пробув ніч у місті з Люсі Манчіні. Тепер, повертаючись додому, він мав із собою чотирьох охоронців – двох попереду і двох позаду. Він не потребував охоронців – із одним нападником міг легко впоратися сам. Охоронці їхали у власних машинах, а в готелі займали номери з обох боків номера Люсі. Якщо їздити до неї нечасто, це не становило великого ризику. Та оскільки Сонні вже був у місті, то вирішив прихопити сестру Конні й забрати її із собою на Лонг-Біч. Він знав, що Карло поїде на роботу у свій заклад і що цей нікчема не подбав про машину для неї. Отож він сам підвезе сестру додому.

Почекав, поки охоронці, що їхали попереду, зайшли до будинку, а потім пішов слідом. Він бачив, як хлопці, що їхали позаду, пригальмували